Заміж я вийшла за хлопця, з яким познайомилася під час навчання в інституті. Після весілля переїхала до нього, до його квартири, що дісталася йому в подарунок від батьків. Я, дівчисько з сім’ї зі статком нижче середнього, намагалася бути доброю дружиною.
Готувала чоловікові сніданки, поки він спав. Приходила з роботи, відразу ж вставала за плиту, щоб до повернення коханого на столі була смачна вечеря. Ніколи не суперечила, у всьому була поступливою.
Перші роки ми жили непогано. У нас з’явилися дві дочки. Чоловік приходив після роботи вчасно додому, не пив, не підіймав на мене руку. У вихідні ми всі разом вибиралися на прогулянку, їздили на дачу, ходили до театру чи на якусь виставку.
Але згодом ситуація почала змінюватися не на краще. Спочатку чоловік почав затримуватись.
На мої запитання, в чому причина затримок, казав, що це не мої справа. Потім він не прийшов ночувати. Я спершу злякалася, думала, щось трапилося. На дзвінки він не відповідав, я не знала, що й думати. Виявилось, у нього з’явилася коханка.
Звідки я дізналася про коханку? А він і не приховував. Вранці мені сказав, що зустрів своє перше кохання, і почуття знову спалахнули між ними. А мені, якщо щось не подобається, можу повернутись назад до батьків. Він чудово розумів, що робити цього я не буду.
Батьки мої дотримуються принципу, за яким чоловік – головний у домі, як він сказав, так і має бути. А дружина повинна його слухатися, підкорятися, терпіти його витівки. Повернутися до них, значить вислухати на свою адресу масу неприємних слів, і в результаті бути вигнаною з батьківського дому.
Крім того, у нас маленьке селище, і якщо я повернуся до батьків з дітьми це викличе засудження з боку односельців, підуть плітки та домисли.
Мені довелося змиритись. Хоча я намагалася поговорити із чоловіком. Говорила, як сильно я його кохаю, як не хочу його ні з ким ділити. Закликала до совісті та відповідальності перед дітьми. Нічого не допомагало. На всі мої спроби повернути його в сім’ю він вказував мені на двері. Не подобається – ніхто не тримає.
Отак ми й продовжували жити. З одного боку, я з дівчатками, з іншого боку він зі своєю коханкою. Ні, до нас додому вона не приходила. Але я завжди відчувала її незриму присутність.
Від чоловіка пахло її духами, він серед ночі зривався на будь-який телефонний дзвінок, думаючи, що це вона дзвонить. Часто він не ночував удома, дуже часто вранці приходив злий і роздратований.
Чому він не йшов, важко сказати. Підозрюю, вона не хотіла травмувати своїх дітей, приводячи до хати чужого дядька. До речі, вона була у розлученні. Зустрічалися вони або в неї, коли дітей не було вдома, або винаймали готель. Підозрюю, що коли ми з дітьми виїжджали на дачу, вони мешкали в нашій квартирі.
Кілька разів я пропонувала чоловікові розміняти квартиру або віддати нам з дівчинками дачу, щоб ми могли жити окремо. Але він не погоджувався. Говорив, що він не повинен ділитися зі мною тим, що дісталося йому від батьків. За законом так і є, я ж прийшла на все готове. Тож вимагати щось марно.
Він приділяє увагу дітям, дає гроші на їхнє утримання, на їжу. Я, так само, готую йому, перу, підтримую у квартирі порядок. Інтимної близькості ми давно не маємо. І це не тому, що я відмовляюся, а тому, що я його як жінка вже не цікавлю. Ми навіть живемо у різних кімнатах.
Безумовно, можна було б орендувати власне житло, жити окремо від нього, розлучитися. Але моєї зарплати не вистачить на все, попри те, що я отримуватиму аліменти на дітей. А чогось позбавляти дівчаток я не хочу, вони ні в чому не винні.
Отак ми й живемо. На вигляд, звичайна сім’я, яка веде загальний побут. Ніхто й не здогадується, що ми з чоловіком давно стали чужими один одному і створюємо ілюзію щасливої сім’ї лише заради дітей. Скільки це продовжуватиметься і чим закінчиться, ніхто не знає.
