Нещодавно знайшла заначку чоловіка. Цілеспрямовано не шукала, та й взагалі не підозрювала, що вона існує. Тому що у нас із чоловіком бюджет був загальний, я не вираховувала, скільки грошей він витратив на свої потреби, головне, щоб на найголовніше вистачало. Але він вважав інакше.
Хоча найбільше мене обурив не сам факт заначки, а те, що він збирає її в такий нелегкий час. Я в декреті, квартира орендована, для мене щомісяця це дикий стрес, щоб звести кінці з кінцями.
Бувало й таке, що я вираховувала, як розтягнути на тиждень п’ятсот гривень на їжу для всієї родини. А чоловік в цей час спокійно собі поповнював заначку.
За чотири роки заміжжя у мене жодного разу не виникало до чоловіка жодних фінансових претензій. Коли працювали обидва, то разом поповнювали сімейний бюджет, а потім витрачали на те, що треба.
Спочатку розподіляли гроші на обов’язкові платежі – за квартиру, за інтернет та мобільний зв’язок, ліки, одяг, а потім вже дивилися по ситуації.
У чоловіка ще до весілля з’явилася машина – старенька іномарка, але вона й досі їздить. І я жодного разу чоловіку не висловила, коли він тягнув із бюджету гроші то на одне, то на інше для машини. Сказав треба, отже, треба.
У зустрічах із друзями я його теж не обмежувала та не пилила, що він багато витрачає на відпочинок. Тим більше, що не так часто й ці зустрічі траплялися. А він водночас не був проти, коли я витрачала гроші на манікюр, перукарні та інше таке.
Але пів року тому в мене з’явився син. Працювала майже до останнього, бо виношування проходило легко, і грошей більше хотілося отримати.
Тепер сиджу вдома з дитиною, моя частина в сімейному бюджеті стрімко наближається до нуля. І тут все як одне до одного – чоловіку довелося міняти роботу, власниця підвищила ціну на житло, та й узагалі все подорожчало.
Чоловік вдома не сидів жодного дня, треба сказати. Одразу знайшов та вийшов на нову роботу відразу після вихідних. Не скажи він, що змінив роботу, я навіть не помітила б. Хоча ні, брешу, помітила б, бо він став менше заробляти. Точної суми його зарплати я взагалі не знала.
– У нас там відрядна плата – скільки напрацював, стільки й одержав. Але там не тільки ж від мене це залежить. Якщо замовлень немає, то я хоч на голові танцюй – толку не буде, – пояснював мені чоловік.
Для мене почалися темні часи. Зарплата чоловіка мало того, що завжди була різною, то ще й відрізнялася від його попередньої дуже помітно. А нам і тоді її впритул вистачало. Тепер мені й зовсім доводилося вивертатися, щоб заплатити за всі рахунки, та ще й на життя щось залишилося.
Про свої потреби я вже забула. Тут на сир не кожен місяць вистачає, про який вже манікюр-педикюр йдеться? Про стрижки-фарбування також можна забути. Зібрала волосся в гульку і вже красуня.
Заспокоювало те, що у декреті я рідко кудись виходила, окрім магазину, дитячої поліклініки та двору біля будинку. Тому свої потреби я зменшила до мінімуму і в одязі, і в косметиці, і в улюблених продуктах.
Але треба було чимось годувати сім’ю. Для дитини вже був потрібний прикорм, педіатр радила робити всі пюрешки самостійно, щоб у дитини не вилізла якась алергія. Нам із чоловіком теж треба було якось харчуватися, бажано, щоб раціон не складався з одних макаронів.
Довго лазити з маленькою дитиною по магазинах, вишукуючи товари по акції та прикидаючи, що потрібно взяти сьогодні, а без чого ще можна прожити, дуже виснажливе заняття. А продукти ще треба донести до дому, а потім ще й приготувати.
Іноді, коли бюджет зовсім не сходився, доводилося йти до сусідів і просити позичити моркву, цибулину чи пару картоплин. Добре, що люди в нас чуйні, але все одно, я готова була із сорому провалитися. Почувалася якоюсь жебрачкою.
Чоловік про ці ситуації знав, спохмурнів, замовк, але я думала, що він просто нічого не може зробити. Але виявилося, що дуже навіть може, просто з якихось причин не хоче.
Кілька днів тому мені зателефонувала подруга, в якої зʼявилася дитина кілька тижнів тому. Вона запитала, чи не залишилося в мене деяких дитячих речей, а то в магазинах все занадто сильно подорожчало, і краще вже вона купить у мене з рук майже нові речі, ніж переплачуватиме втридорога.
Не передати, як я зраділа її дзвінку – і місце на поличці в шафі звільню, і зайву копійчину зароблю, яка дуже суттєво підтримає сімейний бюджет.
Полізла збирати речі для подруги, і в одному з пакунків на дальній полиці знайшла пухкий конверт з грошима. Сума там була пристойна – близько п’ятдесяти тисяч гривень. Я такі гроші туди не клала, отже, вони належать чоловіку.
Але звідки така сума? Я ледве дочекалася чоловіка з роботи, щоб з’ясувати походження цього золотого запасу.
– Навіщо ти взагалі туди полізла? – сердився чоловік, але я не давала йому зіскочити з теми.
– Так, це мій конверт. Вважай, що це моя заначка, яку я збираю із зарплати. А що таке? Усі чоловіки мають заначку, це нормальне явище.
– Я минулого тижня ходила до сусідки просити картоплю для супу. Там замість бульйону бульйонний кубик для смаку. А ти заначку бережеш?
– Та тобі скільки не дай, ти будь-яку суму витратиш, я що не знаю? – пирхнув чоловік.
Розмовляти та й перебувати з цією людиною в одній квартирі я більше не хочу. Грошей із продажу дитячих речей мені вистачить на квиток до батьків, туди й поїду. А він зі своєю заначкою нехай живе далі. Без дружини та без дитини.
