Все життя, як зараз пам’ятаю, моя бабця промучилася з дідом моїм. Крім того що він був п’яниця та гуляка, він всіляко ще і ображав бабцю, міг і руку підняти на неї і навіть не дати їсти. Він здоровий мужчина в тілі, бабуся – невисока і дуже худенька, звісно вона його побоювалася. Але як раніше було заведено, ніхто нікого не виганяв, ніхто не розлучався, сварки з сім’ї не виносив.
Отак і жили, чоловіки гуляли, жінки на собі весь будинок тримали, чоловіки тільки грошима і відкуповувалися, зате зарплатню приносили, а жінка ті гроші, кожну копійку берегла, звітувала куди і що поділа, але ж всі вважають що тоді були щасливі сім’ї.
Коли мені таке розповідала бабця, я не вірила, поки не зустріла свого колишнього хлопця. Ми ще навіть не одружилися, тільки почали разом жити, а вже були заборони піти з кимось мені прогулятися, не можна було і на манікюр сходити, і з подружками після роботи затриматися. Я такого не визнавала ніколи. Я не збиралася зраджувати і сама б такого не вибачила, але разом з тим, хотіла мати особостий простір.
Коли я розповіла своїм рідним про те, що ми з Славком будемо роз’їжджатися, то дуже пошкодувала про це. Мене спробували переконати, що якщо чоловік не має, не б’є і не ховає гроші, тимпаче якщо не має коханки, то його треба триматися як останнього шансу в цьому житті.
Я посварилася і з мамою, і з бабусею. Я не розумію, мені всього 22,чому я повинна стати ханжою, змити косметику і варити борщі тільки тому, що цього хоче якийсь Славко, навіть не чоловік, не батько дітей, а чергове моє захоплення.
Доречі захоплення швидко пройшло, лишилися тільки неприємні спогади. Добре що зараз у молоді інші погляди на життя і дівчата не дозволяють себе морально принижувати. А ви як вважаєте, треба було від нього іти чи ні? Адже він вважав мене своєю власністю?
