Валерку засадили на 13 років. Він вийшов зовсім іншою людиною, зовсім. Перше що зробив – попрямував до Віти, його колишньої дружини. Саме він наполягав на розлученні коли дізнався, що йому таки винесли вирок.
Він вирішив все за них двох, навіть не спитавши в коханої чого хоче вона. А вона хотіла його чекати. Вона тоді і пообіцяла йому що дочекається.
Та хіба він вірив, вона молода, 22роки, буде його чекати, так уже, спить і бачить Валерка. Віта писала листи, спочатку майже щодня, потім рідше, та він ні одного не прочитав. Далі листи приходили все товстіші.
Не читав, не хотів душу ятрити, знав, що якщо прочитає, то гірше буде. А тут випустили, треба піти Віті в очі глянути, спитати, як вона там без нього, з чужим чоловіком. Так, може він сам і винен, а вона, хіба вона його дочекалася?
Подзвонив в двері, двері відкрив хлопчик 12 років і кинувся на шию чоловікові, а за ним дівчинка, такого ж віку. -Так, таточку. Він дивився на них і не розумів.
Рідних дітей не впізнав, що з людьми робить неволя. Але як би він впізнав, Вітка навіть не сказала що вагітна. А якби сказала, то що б змінилося.
Він злився, чого вона не сказала, чого. Тут же відразу згадалися її листи. Він перестав писати їй після того, як вона пообіцяла наступного разу сказати щось дуже важливе.
З тих пір і читати листи не став. Кілька взяв з собою, не знищив. Відкрив, а там фото дітей з новорічного свята садочка, школи. Вітаю вийшла на сміх і галас дітей.
Віту то він впізнав. Дочекалася, промайнуло в голові, моя жінка, душа моя, дочекалася мене, не зрадила, не те що я.
