Мій брат зовсім не хоче допомагати батькам. Я розумію, що вони люди своєрідні, з характером, але ж і він не янголятко. Ми живемо всі в одному селі. Я через декілька вулиць від батьків, Женя живе з ними, але це тільки щоб рахувалося. Насправді він давно вже живе з своєю дівчиною і її батьками в їх будинку.
Мама дуже сильно проти, плаче постійно, каже що він у прийми пішов. А Женя не розуміє в чому річ. Адже він не просить їх нічого, ні грошей, ні якихось інших речей. Вони з Даною іноді приходять до батьків на вечерю, іноді заходять просто так. Але моїм батькам цього мало, вони хочуть щоб син був з ними, при цьому не обговорюється його проживання з Даною.
Я, маючи 2 дуже маленьких діточок, своє господарство і хатні справи просто фізично не встигаю нічого в себе. А якщо я буду ще і до батьків ходити, то таким темпом скоро зовсім зачахну. Поки що першочергова справа у мене вилізти з боргів і підняти дітей.
Наша мама дуже хороша людина, але в неї є своє бачення того як мають виховуватися діти, тому коли вона приходить до мене “допомагати” то виходить що і в домі нічого не робиться, і діти вічно плачуть, бо щось не так. Тому я теж стараюся все робити сама і нічого не просити.
Батьки вирішили що ми невдячні. Вони ж нам і будинок побудували і все роблять, а ми з братом нічого не хочемо. Але в тому будинку живуть вони, а ми стараємося приходити на свята або просто по можливості. Хто живе в селі знає, як важко з дітьми, з господарством, заготівлею дров та консервації. Розсудіть, хто правий?
