Оскільки я не хотіла все життя пропрацювати бухгалтеркою на місцевому виробництві та насиджувати боки за облізлим столом, отримуючи за це лише копійки та схвальні мови від керівництва, я зробила вибір піти на рішучі заходи. Зібрала речі, гроші, що зберігалися на чорний день. Своїй доньці я сказала, що просто так треба, залишила її у своєї мами, а сама поїхала на заробітки в іншу країну.
Оскільки якесь знання англійської у мене було, та й у цифрах я знаюся добре, для мене знайшлася одна не надто вимотуюча робота в одного знайомого емігранта. Це краще, ніж прибиратися у чужих людей або мити посуд у ресторані. Зірки, звичайно, з неба не сипалися, але мій оклад набагато перевищував ті гроші, які я могла б отримувати вдома.
Я підтримувала спілкування з дочкою, яка хоч і не одразу, але звикла до моєї відсутності. Їй на той момент було 13 років, але вона вже мала багато розуміти в житті. Тим більше, після нашого з її батьком розлучення.
Зізнаюся, щоб якось її задобрити і щоб її життя з бабою не здавалося таким сірим і тьмяним, я почала купувати їй всяке. Косметика, одяг, телефон. Все недешеве, модне, сучасне.
Але більшість грошей все ж таки йшла на будівництво. Ми жили за містом, це мене цілком влаштовувало. Тож збудувати невеликий будиночок і якось його обставити — мрія жінки практично передпенсійного віку.
Тиша, благодать. Не треба нікуди їхати, дивитися на юрби людей. Таке мені до вподоби. Думаю, тут і вік відіграє роль, але головне, що мені так зручніше.
Мій тато займався будівництвом: його знайомі робітники будували, а він передавав гроші та звіряв, чи все йде за планом. Вийшло справді добре.
Я особисто приїжджала подивитись, коли все було закінчено. Потім навіть консультувалася ще з однією людиною щодо закупівлі меблів. Але то вже інша історія.
Про доньку я теж не забула. Коли їй стукнуло 18 років, я зрозуміла, що довго сидіти в дівках вона не збирається. Нагадаю, весь цей час я продовжувала купувати речі, хоч і не з таким ентузіазмом, як спочатку.
Ще висилала гроші на життя їй із дідусем та бабусею. Тож голодною вона не була. Після чергової нашої розмови з’ясувалося, що Ліза хоче жити у місті, у новому районі.
Як я була здивована, коли дізналася, що нині модно будувати будинки-мікрорайони. У тому сенсі, що на нижніх поверхах такого будинку могло знаходитися все, що душі завгодно: магазин, аптека, спортзал, салон краси та багато іншого. Але й ціни на таку нерухомість коштували шалені гроші. Мій «периферійний» будиночок і поряд не стояв.
Тоді я трохи подумала і вирішила, що обійдусь і без ремонту мрії. Краще ще попрацюю та додам до заощаджених грошей потрібну суму, на покупку квартири в одному з тих новомодних будинків. Однокімнатну, звісно. Навіть вона коштує божевільних грошей.
Загалом, коли необхідну суму було практично зібрано, дочка оголосила, що хоче вийти заміж. Добре, якраз і подарунок готовий. Мені, можна сказати, дуже пощастило: саме весілля мало бути через 7 місяців, і молоді не хотіли пишного свята, правильне рішення. А на заощаджені гроші вони мали свої плани.
Приїхавши додому остаточно і відпочивши у своїй оселі, я почала займатися материнськими обов’язками. Запросила до себе батьків нареченого. Накрила стіл, вбралася гарно.
Вони виявились приємними людьми, теж не міськими. Такими, що все говорять прямо в очі, без підозр. І ось поряд з ними я і дізналася щось нове про себе.
Вони заявили мені, що я лінива мама. Так каже моя рідна дочка. Що я рано зібралася приїжджати, адже навіщо, якщо грошей на її безбідне життя ще не заробила. Однокімнатна квартира? А як же їй із чоловіком там жити? Тісно, та ще й діти згодом підуть. Знову ж таки в місті і без машини? Яка ганьба. Адже не лінуйся я, попрацюй ще 5 років — і всі були б задоволені.
До речі, до нареченого вона теж ставиться досить споживчо. Мої свати пообіцяли подарувати на весілля квартиру, яка дісталася їм від бабусі. Теж у місті, але ремонту немає й район, скажімо, далеко від центру. Звичайна хрущовка, нічого особливого.
Так ось донька, дізнавшись про це, запропонувала таку ідею: якщо її квартира дорожча і багатша, значить, вона і головніша.
У ній вони житимуть, а квартиру зятя — здавати. І гроші за здачу всі підуть на потреби доньки. Тому що, по-перше, вони, виходить, житимуть у неї. А по-друге, вона звикла до певного способу життя, а тепер, коли я на батьківщині, хтось мусить його забезпечувати. Адже я повернулася через її весілля. Хоча це насправді не правда.
І ось ці добрі та чесні люди розповідають мені такі подробиці максимально ввічливо та делікатно, а я червонію все більше і більше.
Ні, ну я помічала, що дочка має свій характер, але вважала це швидше за плюс. Характер у житті потрібен. Але це вже називається інакше, недрукованими словами. Хоча зять наче задоволений. З іншого боку, йому лише 23 роки.
Весілля, ясна річ, скасовувати ніхто не буде. Та й я не хочу ламати життя молодій парі. Але в мене накопичилося стільки запитань до рідної дитини, і, боюсь, її відповіді мене не влаштують.
Хотілося б мені знати, як так вийшло, що я лінива мама. І не знаю, з чого почати, щоби розставити всі крапки над «і». Хочу взяти пару днів на те, щоб добре про все подумати і остаточно вирішити, як бути далі.
Раніше мене використав мій чоловік, що й спричинило розлучення. Тепер мене і навіть чужу сім’ю хоче використати донька. І цього разу в мене терпіння зовсім не залишилося.
Але що робити, якщо скандал вплине і на інших людей, а мені цього зовсім не хотілося б? Ситуація, звісно, ворогові не побажати.
