В слухавці лунав спокійний материн голос:
“Ти маєш або змиритися і прийняти свій шлюб таким яким він є, або розлучатися. Прямо зараз. Без вагань”.
Мені її порада не подобалась, бо обидва варіанти мені не підходили. А третього не було. Легко їй говорити про “розлучатися”, бо ж у неї в житті таких думок певно й не виникало ніколи.
Все через брехню. Мій чоловік приховав від мене дещо дуже важливе з самого початку. Зараз вже він це пояснює наступним чином:
“Навіть такий я заслуговую на щастя. Хіба ні?”
Але мені його ані краплі не шкода. Він би без щастя не залишився, гарний чоловік без жінки не лишиться. Хоча це точно була б не я. Та брехати він права не мав. Чи як там кажуть, недоговорювати. Він вкрав у мене мрію, а тепер чекає, що я просто відмовлюся від того, чого хочу найбільше в житті. І житиму собі далі. А він? Він буде щасливий, він же заслуговує на щастя, як він і сказав.
Злість потрохи вщухала і на її місці з’явилося почуття, ніби мене обікрали. Найстрашніше, що життя просто пішло собі далі. Наш побут не змінився, ми разом снідали і вечеряли, а ввечері лягали під одну ковдру. Нічого не змінилося, окрім того, що я мала зважитися на розлучення з людиною, яку люблю більше за все на світі. Все інше на своїх місцях.
Коли ми починали зустрічатися, то часто заговорювали про майбутнє. Ось так, одразу. Я говорила, що у моєї сестри син і я напевно матиму першого хлопчика. А чоловіки вони ж усі мріють про спадкоємця.
Влад казав, що це не так і важливо, хлопчик чи дівчинка. Мені це здалося дуже милим, негарно чекати на дитину визначеної статі. Від цього бувають болючі розчарування. Тому відповідь Влада здавалася мені зрілою та розумною.
Ще я говорила, що мрію, як мінімум про двох діточок. Краще б навіть більше. Але і тут він казав, що будь-яка кількість прекрасна. Скільки мені захочеться.
Я завжди вважала, що народжувати варто стільки, скільки зможеш забезпечити. Тож після весілля ми обоє поринули у заробляння коштів. І нам обом вдалося. Коли окрім основної квартири, ми придбали другу, я відчула щось недобре.
Шість років у шлюбі, з яких останні 3 я тільки те і роблю, що намагаюся зачати малюка. І ніяк, і нічого. Тому я записала нас до хороших лікарів, щоб ми відшукали причину.
Влад дуже не хотів нікуди йти, воно й зрозуміло, а кому таке сподобається? Але ситуація виявилася глибшою. Коли на парній консультації після всіх аналізів лікар назвав причину, я здивувалася. Ще гірше все стало коли він сказав:
“Це результат хірургічного втручання 10-річної давності. Вже тоді було відомо, що Владислав ніколи не стане батьком”.
І ми поїхали додому. Він завжди знав, що в шлюбі з ним я не матиму дітей. Також він знав, що материнство – найголовніша мрія мого життя. Знав, що я докладаю зусиль і дуже переживаю, що в нас ніяк не виходить.
Напевно, щоб якось мене заспокоїти і підтримати, Влад сказав, що хоч йому це і буде досить неприємно, та я могла б зачати дитину з кимось іншим. А потім ми б її виростили, як свою власну.
Я тоді зауважила, що мова ніколи не йшла про одну дитину. Чи мені варто знайти якось системного батька для дітей чи наробити від різних чоловіків? Питання було продиктовано моєю злістю. Я не уявляю, як виховувати дитя не з його генетичним батьком. Так, різне в житті трапляється, але ж не зі мною? Я все зробила правильно, чому тепер він мені пропонує вирішувати найважливіше питання в житті не по-людськи.
Моя мати поки єдина, з ким я поділилася своєю дилемою. Їй варіант якогось батька зі сторони теж не до душі. Вона каже мені або остаточно змиритися, або йти від нього прямо зараз. Зустріну іншого, створимо родину, народимо скільки завгодно діточок.
Все просто, зрозуміло, логічно. От тільки одне але – чоловіка свого я кохаю всім серцем. Ми до цього моменту навіть не сварилися серйозно ніколи. Він чудовий чоловік і я до нього звикла. Я розумію, як можна піти від поганого. Але не уявляю як піти від хорошого, коханого і такого рідного чоловіка?
