Овочі зі свого городу я возила синові регулярно. У Даньки своєї машини не було, ось вони з дружиною і просили мене: привези, мовляв, тобі ж не складно.
Мені справді було не складно. І я своїм ходом возила їм помідори, огірки, кабачки, зелень пучками. А восени ми з сусідом привозили на його машині картоплю.
Важке син заносив сам, легкі вантажі тягала на другий поверх я.
Ділянка в мене від батьків дісталася. Земля важка, але знаєш підхід – родить щедро. Помідори в теплиці, огірки на грядках, кабачки – ті взагалі тільки встигай збирати. Я на цій землі все життя провела.
Сину мої овочі подобалися. А ось Ангеліні, його дружині, все було не так.
Помідори дрібні. Огірки криві. Кріп пожовк. Претензій було багато, а ось подяки від неї я ніколи не чула.
***
На початку того літа я привезла ранні помідори – невеликі, але солодкі. А ще огірки пухирчасті, петрушку, цибулю зелену – все з грядки.
Ангеліна відразу почала перебирати. Підняла помідор, покрутила у тонких пальцях, поклала назад.
– Антоніно Сергіївно, це що? Помідори з горіх.
– І що? – Знизала плечима я.
– Та на один зуб вони, ось що. А огірки знову криві, – скривилася вона. – Я просила рівненькі, а ви…
Данька підпирав одвірок кухонних дверей і мовчав. Він у наші розмови ніколи не встрягав і був на своїй хвилі.
Зібравшись додому, я зібрала порожні пакети, згорнула і засунула в сумку.
– Наступного разу приїжджайте самі, – запропонувала я. – Прямо з грядки виберете, які сподобаються.
– Ось ще, – хмикнула невістка, – їхати до вас, у землі копатися, вихідний витрачати…
Я знизала плечима і поспішила на електричку.
Хоч і квапилася, та звернула увагу, що недавно відкрився неподалік будинку сина овочевий кіоск. Зазирнула, поцікавилася. Помідори на прилавку були точнісінько як мої, – тепличні, невеликі. Коштували вони чимало.
Я подумки прикинула, скільки таких помідорів вожу Данилу щосуботи. Виходило, що я щотижня залишаю на його кухонному столі пристойні гроші.
***
Якось мені зателефонувала Ангеліна.
– Антоніно Сергіївно, у нас у суботу гості. Привезіть, будь ласка, нам своїх кабачків, моркви, буряків і зелені. Якщо є молода картопля – також. Тільки нормальну привезіть. У нас люди будуть.
Сказавши так, вона вимкнулася.
Я приготувала все, що потрібно. Домовилась із сусідом, сіли й поїхали.
Коли під’їжджали, я сину зателефонувала:
– Спустись, синку, багато чого веземо.
Він спустився і за дві ходки заніс у квартиру привезені гостинці. Та й я зайшла. У гостях у Ангеліни тим часом були подруги.
– Ану, ану, – заспівала вона, з’являючись на кухні, куди Данька притягнув усе привезене мною, – зараз глянемо, що в нас тут.
Вона дістала кабачок і посміхнулася.
– Дівчатка, гляньте, – покликала вона. – Кабачки, як поліна… Таким і прибити можна.
Потім вона витягла моркву.
– А нічого так, але дрібнувата, – винесла вона вердикт. – Втім, як і завжди.
– Та нормальна морква, – сказала, стрільнувши в мене поглядом, одна з її подруг.
– І безплатна до того ж, – підхопила друга.
– Ще й з доставкою, – не залишилася осторонь третя.
– Але ж дрібна! – обурилася Ангеліна.
І ось тут мене накрило.
– Знаєш що, – пробурчала я, – якщо не подобається, на ринку купи! А це я заберу!
І я почала складати забраковані нею овочі назад у сумку. Невістка захвилювалася:
– Та гаразд, Антоніно Сергіївно, пожартувала я. Нормальні овочі…
Я лишила. Ну куди мені назад тягнути, тим більше, що сусід давно поїхав у своїх справах? Але на чай, хоч мене і звали, я не залишилася.
Увечері я зайшла до сусідки Римми. В неї теж був город, і вона своїми овочами приторговувала.
– Що, Тоню, знову в місто моталася? – примружилась вона на мене.
– Так, до сина.
Вона трохи помовчала.
– Слухай, – сказала вона після паузи. – У тебе ділянка – о-го-го. Хочеш, дам номерок?
– Чий номерок?
– Та перекупника. Віталієм звуть. Приїжджає сам, забирає гуртом, платить нормально.
– Давай.
І вона дала мені візитівку цього самого Віталіка.
***
Через кілька днів я зателефонувала Віталіку. Він приїхав наступного дня, оглянув теплицю, грядки, льох. Кивнув.
– Беру все. Приїжджаю щочетверга. Розрахунок на місці.
Ми домовились.
Спочатку було незвично. Я збирала помідори та складала у ящики для Віталіка. Він приїжджав на «газелі», вантажив, одразу ж відраховував гроші. Я перераховувала, записувала в зошит. Все у нас з ним було по-діловому, без причіпок.
Надлишки, які Віталік не забирав, я відвозила на міський ринок сама, вставала раніше, розкладала, продавала.
Помідори та огірки розходилися швидко, покупці хвалили та приходили знову. Потроху обзавелася своєю клієнтурою. До сина я не їздила.
А потім зателефонувала Ангеліна.
– Антоніно Сергіївно, ми в суботу приїдемо, – повідомила вона.
– Приїжджайте, – сказала я. – Чайку хоч поп’ємо.
Про Віталіка та четверги я нічого не стала говорити. Самі всі побачать і зрозуміють. А не зрозуміють – їхні проблеми.
У суботу вони справді приїхали. На орендованій машині. Причому серйозно – з великими сумками. За моїм урожаєм! А врожаю й немає, – його Віталік у четвер забрав…
Я їх зустріла, напоїла-нагодувала. Розмова не клеїлася.
Данило мій, і так за природою небалакучий, за весь обід не вимовив і трьох слів. Ангеліна теж мовчала.
– Ви до нас їздити припинили, – скупо кинула вона.
– Угу.
– А чого так?
Я хотіла було розповісти про Віталіка, але натомість знизала плечима:
– Та якось усе…
– Ясно. Ну, у вас же городи зараз, так?
– Так, – кивнула я, – зараз у мене городи.
Коли ми пообідали, Ангеліна захотіла спуститись у льох. Ну, пішли, спустилися в порожній льох. Невістка здивовано подивилася на мене:
– А де… Де все?
– Що все?
– Ну… овочі…
– Продала.
– Як продали?
– Мовчки, – посміхнулася я.
Вона пішла до виходу з льоху. Потім я піднялася. Ангеліна повернулася до мене.
– Ви… серйозно, чи що? Може, ви жартуєте так?
– Та які вже тут жарти, – серйозно промовила я, – немає в мене овочів. Продала свій врожай.
– Кому продала? – подав голос Данька.
– Перекупнику.
– Ну ви… даєте… – видихнула Ангеліна. – Ми, значить, їдемо сюди… не блигом світ, між іншим! А ви навіть не зволили нас попередити, що продали наші овочі! Ну як це називається?
Я подивилася на неї, на цю гарну доглянуту жінку, яка стояла на моїй кухні і вимагала мої овочі, ніби вони їй по закону належать.
– Ваші овочі? – перепитала я.
Ангеліна наче не чула мене.
– Ви власного сина обкрадаєте! – Зачастила вона. – Овочі виростили – і рідній родині не даєте. Перекупнику якомусь віддали… Ну як так можна, га?
– Ангеліно, – промовила я. – Я вам возила сумки щосуботи! Коли із сусідом, коли без. Теж не блигом світ, чи знаєш. Сусіду платила, щоб він мене до вас привозив, бо вам було шкода витрачати вихідні на те, щоб їздити сюди.
– Але…
– Стривай, – зупинила я її заперечення. – Помідори, огірки, кабачки, зелень, варення… Восени – картоплю мішками.
– За весь час ти жодного разу мені «дякую» не сказала. Жодного разу ви обидва не поцікавилися навіть, як моя спина, як коліна, чи мені щось потрібно. Тільки – дрібне, криве, мало!
Данька смикнув підборіддям, ніби хотів заперечити, але не наважився, промовчав.
– А ти, Даню, – я перевела погляд на сина, – ти жодного разу не допоміг мені з грядками! Ні разу не привіз мені з міста ні пачки чаю, ні шматка мила. Підпирав одвірок і мовчав, поки дружина мені в обличчя казала, що мої помідори нікуди не годяться!
Він мовчав і рухав жовнами.
– Все, – розвела я руками, – все продано! Нема в мене нічого для вас. У парі зупинок від мене є ринок, що торгує до вечора. Беріть там.
Ангеліна розвернулася і вийшла. Данило постояв ще небагато, а потім пішов за дружиною. Грюкнули дверцята, зашурхотів гравій під колесами. Поїхали…
Я сіла за кухонний стіл. Посиділа декілька хвилин, потім пішла займатися своїми справами.
***
Усі ці роки я віддавала безплатно те, за що покупці платили гроші. Справжні – ті, на які можна полагодити дах, замінити віконні рами, купити зимові чоботи.
– Краще пізно, ніж ніколи, – запевнила мене Римма.
І я з нею повністю погоджуюся.
– А я все дивилася на тебе, – продовжила сусідка, – їздиш до них, надриваєшся, сусіду платиш… А «дякую» хоч раз почула?
– Ні.
– Ось і я про те саме. Мої, до речі, такі самі, – посміхнулася вона, – все, що дається безплатно, не цінують. Морщаться, кривляються. Але така, мабуть, людська природа…
Данька мені не дзвонить. Ангеліна – тим паче. Родичі кажуть, що тепер купують овочі на міському ринку.
Я бачу, як вони вибирають помідори. Ангеліна крутить кожен у руках і кривиться – розмір і зовнішній вигляд помідорів її може і влаштовує. Але незвично платити за те, що раніше діставалося задарма.
Що ж, розумію і десь навіть співчуваю. Але й дарувати їй свої овочі я більше не хочу. За що боролися, – на те й напоролися…
Чи слушно вчинила мати, як ви вважаєте?
