– Все, матір! Більше моєї ноги в тебе не буде! Вибрала тварин блохастих замість онука, з ними й доживай!

Валентина сумно дивилася у вікно. Осінь, дерева вже давно пожовкли та скинули половину листя. Крізь крони вже було видно небо та сонце, а на землі лежав жовтий килим.

Раніше Валентина любила цю пору, дні народження спочатку чоловіка, потім її, – різниця в тиждень. В ці дні завжди видавалася хороша погода, сонячна та тепла.

Її Микола пішов із життя у такий самий день, ясний та теплий, тільки не дожив до свого дня народження.

Біля будинку зупинилася машина сина. Леонід вийшов і одразу подався до будинку. Один, часто приїжджав один.

Діти виросли, їм на бабусю час гаяти ні до чого. Дружина сина приїжджала рідко, а останнім часом майже ніколи, у неї занедужав батько, вона їздить туди щовихідних.

– Мамо, привіт. Ну, як ти тут? Надумала переїхати?

– Куди?

– До нас, куди ж ще! Я ж у тебе єдиний син. Батька вже два роки нема. Я ж дав тобі час подумати.

– Я й не думала, залишаюся. Все життя тут прожили, з самої молодості, тут твій батько доживав, тут і я залишусь.

– Я ж тобі ще того разу сказала, хіба ти не зрозумів. У мене скотини повний двір. Своя була, а тепер ще й сусідські заблукали.

– Мамо, твої – тільки собака та кішка. Курей під ніж одразу можна, а собаку сусіди заберуть.

– Заберуть, чекай! Сусід по.мер, родичів шукають, спадщину прийняти нема кому, а собаку з двома котами щось ніхто не взяв. До мене прийшли. Як же я їх кину, своїх шкода, а цих сиріток ще більше.

– Ну ти, матір даєш! Ти ще двадцять кішок заведи, і собак стільки ж. Думати треба про свій комфорт, а не про волоцюг. Немає в них домівки, значить, нехай ходять по селі, знайдуть самі їжу.

– Двадцять мені не треба, свої є. Я ще не вижила з розуму.

– Про себе треба думати, про нас. Думаєш легко їздити до тебе кожні вихідні. Бензин дорогий, витрати великі.

– Я і не прошу щотижня, взагалі не прошу. Сиди у своїй квартирі. У нас є і магазини, і аптека, – проживу.

– А потім про мене казатимуть, що я матір покинув. Збирай необхідні речі, настав час переїжджати. Я курми займусь. Кімната для тебе є. З меблями вирішимо пізніше, та й з будинком теж.

– Ні, не чіпай курей. Я залишаюся. Я все тобі сказала, ти мене вже місяць дошкуляєш, а зрозуміти не можеш!

– Мати, вистачить мене динаміти!

– Що? Слова якісь дивні. Чого ти прагнеш?

– Мені їздити до тебе дорого!

– То тобі грошей на бензин дати? Ось дві тисячі лишилося, забирай, завтра пенсія. Забирай і більше на заводь розмову про переїзд! І приїжджати тебе я не прошу.

– Ти тут мною намагаєшся командувати, а в тебе я як жити буду? Я не звикла жити за чужими розпорядками, я сама собі господиня.

– Захочу чай, а мені дають какао. Люблю картоплю, а мені макарони у соусі з гарною назвою – паста. Модно, але смак не мій.

– Жила у вас тиждень, коли батько був у лікарні, більше не хочу. Плиту не чіпай, це не бери, пізно не їмо, навіть чай не п’ємо, рано чайником не грими.

– Приблизно так було, якби не батько тоді, то поїхала б одразу. Ви ж навіть у туалет ходите за розкладом.

– Мамо, ти перебільшуєш! Все буде гаразд. Будинок продамо, нам гроші потрібні.

– Гроші? Так ти про гроші думаєш, а я думала про матір турбуєшся?

– Це я так сказав, але будинок все одно продавати.

– Як мене не стане продаси.

– Пізно буде, борги Сашка зараз треба закривати.

– Борги? Борги мого онука вирішили закрити моїм будинком та моєю зручністю? Я залишаюся! Сашко онук мені, але я не винна йому нічого. І тобі не винна!

– За бензин візьми, а їздити до мене не треба. Допомагай синові, а краще відпусти його, він сам заборгував, сам хай і викручується.

– Все, матір! Більше моєї ноги в тебе не буде! Вибрала тварин блохастих замість онука, з ними й доживай!

– Вони хоч і блохасті, але добрі, не вимагають нічого, вдячність у їхній душі є. А онук? Де твій Сашко? Два роки його не бачила, не чула, вітання від нього ти передаєш. Я думаю, що він сам і не згадав мене жодного разу.

Леонід поїхав, – не вийшло. Валентина пішла годувати свого Шаріка та сусідського Юнгу. Завтра вона спробує перенести будку Юнги на свій город. Коти відразу підбігли до її ніг, всі хотіли їсти.

– Усім вистачить, усім. Їжте. Усі мої тепер.

Біля будинку знову зупинилася машина. Сивий чоловік вийшов і окликнув Валентину.

– Господине!

Валентина подивилася на нього, щось було знайоме у його обличчі. Наче схожий на когось.

– Це я, а ви хто?

– Я далекий родич вашого покійного сусіда. Мені сказали, що у вас ключ від будинку, ви за собакою приглядаєте.

– А документи?

– Документи є, я вступив у спадок, ось.

– Добре. Я нічого не маю проти. Ключ ось, песик на місці, тільки він вас не знає. Я вас проведу. А ось і два коти ваші. Чи не треба?

– Чому ж не треба, я люблю тварин. Спадщина моя, значить, і вони мої. Якоюсь мірою це їхній будинок.

– Ось тут ви маєте рацію. Їхній будинок.

– Дякую, що не кинули їх. Я навіть не знав, що дядько жив один, мене не було давно… в країні.

“Мене не було давно… у країні.” Прозвучало дивно. Згодом Валентина дізналася, що Роман сидів. А ще пізніше судимість зняли й навіть компенсацію виплатили. Засудили, та не того. Буває. Дружина тоді з ним розлучилася, вийшла заміж, він лишився сам.

Романа допомагав Валентині. Відремонтував свій будинок. З’явився новий сусід. Виявляється, схожий він був на колишнього господаря. І обличчям схожим, і характером.

Син до Валентини приїжджав рідко, дзвонив. Про переїзд більше не говорив. А онук так і живе у боргах. Як кажуть, – горбатого мог.ила виправить…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!