Все почалося, коли я вирішила пробачити чоловікові зраду. Я стала звинувачувати себе, що це зі мною щось не так і він знайшов іншу, а потім ще одну. Чоловік сказав, що біси поплутали, що втратив сенс життя.
Мовляв, тому все закрутилось і закружляло. Він повернувся до мене, вибачався, і я намагалася змінюватися, бо відчувала, що я у всьому винна, що так вийшло у нього в житті.
А потім виявилось, що винних багато, і всі гнобили його, не давали жити з дитинства. І я навіть як з’явилася в його житті. Щодня я намагалася підтримати його, якось виправити ситуацію, але в мене опустилися руки.
Я більше не вірю чоловікові, всім у цьому житті тяжко, але якщо ми сім’я, то маємо одне одного підтримувати. І так, я хочу, щоб у моєї дитини була сім’я, де тато любить маму та дітей, де є довіра та чесність. Де ти пишаєшся тим, що у тебе є сім’я, краса, розум, ерудиція. Але мріяти не шкідливо.
За ці роки, я чоловік у сім’ї. І всі ті якості, які мають бути в чоловікові, є в мені. Намагаюся не падати духом і показувати приклад дітям, якою має бути жінка, мама, дружина. Але й тут мене підкошує. Я настільки озлобилася, що не можу давати кохання чоловікові, я образилася, що на мені все.
До цього всього додалися істерики та звинувачення чоловіка, він висуває претензії до всіх і всього. Світ жорстокий, навколо одні погані люди, тільки він один найкращий, а я не ціную це, не танцюю під його дудку і не цілую його ноги. А тут ще й недовіра з його боку. Крик, сварки і в мене немає більше сили.
Парубок з села, неук, який намагається бути кимось для дітей. Потвора, яка намагається бути схожою на чоловіка. Просто чолов’яга, який винен сім’ї все. Я вже не знаю, як почати все спочатку, почати любити та не кричати. І як довіряти йому?