Сашко, тепер уже Олександр, а іноді й Олександр Ігнатович, у сім’ї був молодшим із шести дітей. Чотири сестри та брат завжди допомагали йому.
З усіх дітей тільки він сам залишився з матір’ю. В армії не був через хворобу, зате за хуліганство відсидів термін. Мати його за це шкодувала, журилася, що підставили синочка.
– Допоможіть молодшому. Він завжди зі мною в селі, додивиться мене, а ви в люди вийшли, вибилися, в різних містах живете.
Усі сестри та брат допомагали, мали таку нагоду. Все, що самі не доносили з одягу та взуття, все йшло в село. Здебільшого все майже нове.
Будинок треба ремонтувати – гроші надсилають на матеріали. Одружився – весілля сплатили, подарунки дорогі привезли, – живіть, не потребуйте.
Діти пішли – одягли дітей. Сашкові напружуватися не треба, можна навіть не працювати, на їжу пенсія матері є.
Дружина теж особливо не напружувалася все життя, вдало вийшла заміж, всім забезпечать, тільки свисни. Брат машину свою стару пригнав.
На техніку кухонну сестри розщедрилися. Якщо що й зламається, то одразу розв’яжуть питання заміни. Ніхто не обурювався із родини, допомагали.
***
Телефонний дзвінок о восьмій вечора з незнайомого номера.
– Людмило, за тиждень приїжджає Олександр Ігнатович. Треба його зустріти та організувати все. У лікарні повне обстеження потрібне. Записати до лікарів і сходити з ним.
– Сам він нічого не знає і направлення в нього немає. Ти ж працюєш там, от і проведеш його всюди без черги.
– Номер потягу та вагону я тобі скину у повідомленні. Ну, а потім щось на кшталт знайомства з містом, екскурсії, музеї.
– Доброго вечора. А з ким я розмовляю? І хто такий Олександр… Іванович?
– Ігнатович! Ти мене не впізнала? Батьки тебе мали попередити. – Я сестра твоєї бабусі.
Людмила задумалася, у бабусі три сестри, котра з них? Швидше за все, старша.
– Тітка Надя, Надія Ігнатівна, тобі майже бабуся. Ти мене зрозуміла? Олександр тобі, як дід. Ти маєш про нього подбати, та все організувати.
– А чому я? У нього ж є діти та свої онуки. Я працюю, мені не можна скасувати клієнтів, запис на місяць уперед. І його без черги не провести. Якщо все так терміново та критично, то можна лише порадити платну клініку.
– Чудово. Нехай буде платно, але швидко.
– Це дорого, він зможе сплатити?
– А хто сказав, що він платитиме. Він їде у ваше місто, він гість, ти й заплатиш.
– Щось серйозне?
– Ні, просто обстеження, він же не молодий.
– Ні. Його я бачила один раз у житті, хай діти чи онуки привезуть його, та супроводжують.
– Ти з сім’ї одна живеш у Києві, тим більше працюєш у клініці. І не смій відмовити!
Тон родички Людмилі не сподобався. Вона не знала, як завершити розмову. Начебто вже відмовила, а її так і не зрозуміли.
– Людмило, ти де? Алло, чуєш мене? Чому мовчиш?
– Ви, мабуть, помилилися номером. Доброї ночі.
– Не смій вішати слухавку, невдячна!
Людмила більше слухати не стала, але за кілька хвилин пролунав новий дзвінок. Бабуся. Потім ще один – мати.
– Людо, як ти розмовляєш із бабусями? Ти повинна зробити все, що тобі сказали! Ми ж сім’я, треба бути ближчою.
– У мене є сім’я, а вони просто далекі родичі. Я нічого їм не винна, і ти не винна. Там є свої діти та онуки.
– Всі ваші історії про сім’ю Сашка я знаю. Усі з самого початку були винні Сашкові, а потім ще і його дітям. Може ще й онуків взяти на утримання?
– Ти все правильно кажеш, але треба допомагати ближньому.
– Він мені не ближній. Пам’ятаєш, ти понівечила ногу і не могла пів року працювати? Грошей не вистачало на їжу, не кажучи вже про щось інше.
– Хтось дав у борг? Ні! Хтось хоч раз привіз мішок картоплі чи банку огірків? Ні! А щойно ти вийшла на роботу одразу з’явилися прохачі – допоможіть грошима, у внучки Сашка іпотека, діти.
– Добре влаштувалися сини Сашка. А бабуся з нападом була, ніхто в лікарню, крім нас, не приїхав, не подзвонив. Просити всі можуть тільки для сімейства Сашка!
– Бабусі на санаторій ніхто не дав, на відновлення, зате одразу Сашко з дочкою на море полетів. Сестри скинулися, грошей зібрали, бо треба, він же нікуди не їздив!
– Скинулися так, що ще і його онуки з ним полетіли. Справедливо? А Микола, брат бабусі? Спочатку він допомагав Сашкові, а коли не зміг, йому не допомогли. Ледве квартиру не втратив!
– А ти у нас за справедливість? Хочеш його залишити на вокзалі?
– У нього є діти! Грошей на платну клініку – скинуться, не вперше. Море подужали, а тут обстеження! Тобі я допоможу, тату допоможу, брату, а їм ні!
– Притулити, зустріти, сплатити, обдарувати, проводити! Може ще й грошей повні кишені набити? Ні! У їхньому обласному центрі медицина не гірша.
– Просте обстеження. Просте! Просто йому захотілося Київ подивитися. На старості років відвідати музеї. Нічого не буде!
– Я тебе зрозуміла. Сама давно мріяла відмовити їхньому сімейству, тільки твоя бабуся завжди тиснула на мене. Ти маєш рацію. Бабусю не переконати.
– Звичайно маю! Вся їхня сімейка нажилася на інших, від себе відривали, щоб Сашко добре жив, а потім і його діти з онуками. Скоро закриється для них годівниця. Сподіваюся, я вже не перша!
– Ні, не перша. У дядька Колі сім’я відмовила, у тітки Віри. Тепер ми. Це все Надька баламутить, вона старша. Діти Сашка теж уже знахабніли.
– Ти просто не бери слухавку, коли вона дзвонить. І я не відповідатиму. Я їй уже відмовила, якщо не зрозуміла, то це вже їхні проблеми.
***
Сашко, Олександр, Олександр Ігнатович не приїхав. Всі його діти та онуки припинили спілкуватися з Людмилою та з її матір’ю, а також із сім’ями Віри та Колі.
– Якщо хтось думає, що вони від цього страждають та засмучуються, – ні! Вони кайфують, що скинули цей непотрібний баласт! Про одне шкодують. – що не зробили цього раніше…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
