Рівно за рік до повномасштабного вторгнення я виїхала на заробітки до Італії. І, хоч робота і була важкою та забирала усі сили та час, вже за кілька місяців мені тут вдалося влаштувати особисте життя.
Нехай на мене вдома і чекали трирічний син та мати, та все ж я заслуговую на щастя, хіба ні? З батьком Тимофія ми навіть не зіграли весілля. Прозустрічалися декілька років, привели на світ малюка. І тоді у мене і відкрилися очі на Ігора. Пропозицію він мені не зробив, а від відповідальності за дитину взагалі втікав, як міг.
Так ми опинилися з дитиною у будинку моєї матері. І це вона наполягла, щоб я їхала. Маю ж я колись купити нам з сином окреме житло, якщо бильше нема кому. Та й витрати на дитину щодня тільки збільшуються.
Коли я зустріла тут гарного чоловіка, то була вражена. Марко наполіг, щоб я працювала менше. Декілька днів на тиждень у кафе поруч дому. Також він був ініціатором того, щоб ми жили разом.
Це була справжня ідилія. Я продовжувала надсилати додому кошти, а коханий тут мене повністю забезпечував. Але все змінилося того самого дня у лютому 2022.
Перші дні ми приймали з мамою рішення, чи їй їхати з онуком сюди, чи ще щось. Але мама вже літня людина і далеко від дому їй бути важко. Тож вона приїхала із Тимофієм до нас, познайомилася із потенційним зятем і повернулася додому.
І тут почалося цікаве. Марко, хоч і одразу потоваришував із моїм сином, намагався від нього абстрагуватися, як тільки міг. Хоч чоловік і знаходиться вдома постійно, але прохання побути з Тимофієм, поки я попрацюю, його розізлило.
Згодом він почав питати, чи планує хлопчик жити зі мною поруч тепер постійно? Так і сказав, не син, а хлопчик. Я зло відповіла, що ні, звичайно ні, я зараз відкрию двері і він піде сам влаштовувати своє життя. У чотири рочки.
Коротше це все вилилося у конфлікт. Марко повідомив мені, що таке спільне життя з жінкою йому не підходить. На мої питання, як я на його думку маю це вирішити, він тільки розводив руками. Довелося мені з’їхати, віддати дитину в садок, знову шукати більше роботи.
Забезпечувати мене тепер Марко не поспішав. Хоча саме зараз мені вперше стало по-справжньому важко.
Тепер ми з коханим бачимося декілька разів на тиждень. Обов’язково без дитини, це його умова. Коли я спробувала натякнути, що розділити життя з чоловіком, який не любить мого сина, я не зможу. Він тільки розвів руками і сказав, що до цього без дитини я якось жила і це його влаштовувало.
За час, що мама вдома, наша область повністю звільнена від ворога. Прильотів по місту теж немає. Мати загаворила, що якщо мені буде треба, то дитину вона може забрати. Моє життя знову стане простим і легким, а це добре.
Проте, зараз, коли я дивлюся у очі свого сина я починаю розуміти: бути матір’ю важко, проте воно того варте.
