Коли син привів нову дружину знайомитись, та насамперед оглянула передпокій і затрималася поглядом на капцях.
Стоптані, з тріснутою підошвою – капці Ганни, які перша невістка залишила ще, як була зі Степаном. І з того часу перевзувалася у них щоразу, як приїжджала з онуками.
– А це чиї? – Мілана посміхнулася краєчком губ.
Худа, гостра в плечах, коротко стрижена, вона стояла в дверях і роззуватися не поспішала.
Я тоді промовчала. Можна було пояснити, що Ганни, колишньої невістки, вона в них ходить, коли привозить онуків. А можна було не пояснювати. Я обрала друге.
Степан теж промовчав. Він за останній рік взагалі перетворився на людину, яка мовчить. Розлучився тихо, привів нову тихо, стояв за її плечем і м’яв рукав куртки. Ось і вся презентація.
Треба сказати, Аня жодного разу не сказала про Степана поганого. Розлучились, і гаразд. Але онуків привозила, як і раніше, – щовихідних.
А коли в мене взимку тиск підскочив, Аня примчала з пігулками та з каструлею супу. Хоча вже мала повне право не приїжджати – адже ми стали колишні.
Низька, збита, у своїй вічній куртці, вона перевзулась у капці, погріла мені суп і просиділа поруч, поки не відпустило.
Мідний колір волосся вже відріс на три пальці, коріння темне, руки в кишенях. Вона не говорила нічого особливого, просто була поряд. Ось за це я її люблю.
Мілана прийшла до мене через тиждень, у п’ятницю, без дзвінка, з коробкою зефіру та з розмовою.
Зефір я взяла. Розмовляти не хотілося, але довелося. Мілана сіла за кухонний стіл. Поправила фартух, який притягла з собою в пакеті і навіщось надягла поверх сукні. Вона заговорила тим м’яким голосом, яким розмовляють із нерозумними дітьми.
– Зоя Павлівно, мені ніяково, але ж хтось повинен, – вона склала руки перед собою. – Степанові важко. Він щоразу, коли ви телефонуєте Ганні, переживає.
– Ви розумієте – він тільки-но відпустив, а тут ви знову її запрошуєте. Внуків притягуєте, вона тут ошивається. Йому боляче.
Я слухала мовчки.
– Я не забороняю, – додала Мілана швидко. – Боже борони. Просто прошу – заради Степана. Узгоджуйте хоча б. Щоб ми знали, коли Ганна приїде і не перетиналися. Це ж нормально?
Нормально і звучало розумно. І якби я не знала Степана з народження, може б і купилася.
– А ще, – Мілана понизила голос, – він плаче ночами. Ви цього не бачите, а я бачу. Кожне нагадування – це йому по живому.
Ось тут у мене щелепа здригнулася. Не від образи – від брехні. Степан за все своє життя не заплакав жодного разу. Ні коли батька ховали, ні коли Дашку з поло.гового будинку забирали, стояв, ні м’яз на обличчі не здригнувся, тільки кивав.
– Степан за все життя жодного разу не заплакав. Ні на похороні батька, ні в лікарні. Не треба мені про нічні сльози тут заливати! А Ані я дзвоню коли хочу, вона мати моїх онуків! Це не обговорюється!
Мілана підвелася.
– Ну якщо так – гаразд. Просто не кличте їх, коли ми приходимо. Домовились?
Я не відповіла. Вона пішла, я зачинила двері на обидва замки і довго стояла у передпокої.
***
Увечері зателефонувала Дашка. Розповідала про школу, про подругу, яка списує, про вчительку, яка репетує. Я слухала і ловила себе на думці: а що як їй заборонять мені дзвонити?
Якщо Мілана дотисне Степана, і він скаже: мамо, давай рідше? Думка була така мерзенна, що я її відігнала і перепитала Дашку про контрольну.
А за тиждень Степан зателефонував, щоб повідомити, що вони з Міланою прийдуть на недільний обід. І додав, пом’явшись:
– Мамо, тільки… ну, ти ж розумієш…
Я зрозуміла. Але знаку не подала.
У неділю я наготувала: пироги з капустою, котлети, салат з огірками та кропом. Степан прийшов із Міланою. Та одразу влізла у фартух, стала до плити, почала помішувати суп, переставляти тарілки, відчиняти та зачиняти шафки. Я не заважала.
А потім вона подивилася на білі дверцята поруч із плитою. На них були малюнки Дарії, – смішні, з кривими кішками та підписами друкованими літерами.
Фотографія на магніті: Аня з дітьми, Дашка на руках, Сергій тягне маму за рукав. Листівка від Дашки: Бабулі від Даші. Квіти намальовані фломастером, одна пелюстка заїхала за край.
Мілана почала все це знімати. Акуратно, по одному: спочатку малюнок із кішкою, потім другий, із будиночком, потім фотографію з магніту. Складала стосом на підвіконня, рівненько, куточок до куточка.
– Зоя Павлівно, – вона не оберталася. – Ніяково. Нова сім’я прийшла в гості, а тут колишня на кожній стінці. Я потім вам у альбом приберу, буде акуратно.
Степан стирчав у дверях, дивився в підлогу і колупав нігтем одвірок, не вимовляючи жодного слова.
Коли Мілана потяглася за листівкою – останньою, з кривими квіточками – у мене всередині все осіло. Я раптом зрозуміла, що не можу вдихнути, наче грудну клітку стиснули.
І тут у двері постукали. Прийшла сусідка Люся за формою для шарлотки. Зайшла на кухню і одразу зупинилася.
– Зой, а чого в тебе дверцята голі? Раніше всі в малюнках були, від Дашки. Куди поділа?
Я подивилася на білі дверцята. Порожні, голі, – жодного малюнка. Ні кішок, ні квіточок, ні посмішки Ганни на магніті. З мого будинку виганяли мою родину. Прямо при мені.
Я встала, взяла стос з підвіконня та повісила назад. Мовчки. Кожен малюнок, кожну фотографію, листівку на колишні місця. А потім обернулася до Мілани.
– У моєму будинку я вирішую, що на стінах висітиме! Кому не подобається – може не дивитись!
Мілана зняла фартух. Вийшла в коридор, і я почула її шепіт:
– Або ти з нею поговориш, або я сама вирішу цю проблему. Чуєш? Сама!
Степан пробурмотів щось нерозбірливе. Як завжди.
Люся забрала форму та пішла. Степан із Міланою пішли слідом. Я залишилася сама на кухні. Сиділа, гріла долоні об коліна, і думала, – вирішувала, що з цим усім робити.
***
За кілька тижнів Дашка зателефонувала:
– Бабуль, у мене незабаром день народження. Ти ж покличеш усіх до себе? І маму, і тата?
Я пообіцяла. І покликала всіх.
Аня приїхала першою. Перевзулась у свої стоптані капці, – вони так і стояли у передпокої, на своєму звичному місці. Допомогла розставити тарілки, нарізала хліба.
Відразу знайшла ніж у верхньому ящику, хоча будь-яка інша забула б, де він лежить. Дашка обійняла мене, сунула листівку – нову, з квіточками та написом «Улюбленій бабусі».
Я прикріпила її на дверцятах, поверх старої. Сергій притяг рюкзак, сів за стіл і одразу потягся до пирога. Ноги в нього стирчали з-під столу. Я подумала: знову виріс, знову кеди малі.
Потім прийшли Степан із Міланою. Та принесла торт із кондитерської – у великій коробці, зі стрічкою – і поставила його на середину столу. Відсунувши мій пиріг із вишнею на край. Потім одягла фартух і посміхнулася.
Аня підвелася, хотіла піти на кухню. Не від образи, просто за звичкою, щоб поступитися місцем. Я спіймала її за лікоть і тихо, щоб чула тільки вона, сказала:
– Сиди. Це Дарини день. Нікуди не йди.
Дашка задувала свічки на пирозі. На моєму, з вишнею, а не на торті Мілани. Мілана це помітила, але промовчала. Сергій їв за двох, Степан колупав салат, Аня тримала руки в кишенях кофти і дивилася в тарілку.
А потім Мілана нахилилася до мене і торкнулася рукава.
– Зоя Павлівно, можна вас? На хвилинку.
Ми вийшли в коридор. Мілана зачинила двері, але не щільно. Може, навмисне.
– Я думала, ви зрозуміли, – вона тихо говорила. – Або ми, або вони! Поки ця жінка сидить за столом, нас тут не буде.
Степан вийшов слідом, стояв поруч і м’яв светр, не кажучи ні слова. Ні слова на мій захист, ні слова проти. Степан, мій син, який колись присягався, що завжди буде на моєму боці!
Я відвернулася від обох і пішла на кухню, щоб налити води, та охолонути. Мені потрібно пів хвилини, щоб зібратися.
І тут я побачила, що у відрі для сміття, під очищеннями від картоплі і лушпинням цибулі, лежала листівка. Колишня, яка висіла на дверцятах минулого разу.
«Бабулі від Даші.» Криві квіточки, намальовані фломастером, одна пелюстка заїхала за край. Картон промок, куточок був надірваний.
Мілана зняла її та викинула? Поки ми накривали, поки Дашка розставляла склянки, Мілана тихо викинула листівку онуки в сміття.
Я дістала її, та притиснула до грудей. Обличчя спалахнуло, пішло плямами від вилиць до скронь. Я повернулася в кімнату, пройшла повз сина та його другої і заговорила:
– Мілано, ти попросила мене вибрати. І я вибрала.
Я поклала мокру листівку на стіл. Всі дивилися: Дашка, Сергій, Аня, Степан.
– Це листівка моєї онуки Даші. Вона малювала її для мене! А ти викинула – у відро, в очищення! Я тобі до неї торкатися дозволяла?
Дашка подивилася на листівку, і в неї затремтіло підборіддя. Сергійко стиснув виделку і втупився в стіл.
Я продовжила:
– Ключ від цієї квартири – у Ані. Був у неї з часів шлюбу зі Степаном і залишиться. Заповіт я переписала – на Дашу та на Сергія. Це мої онуки, і Аня – мати моїх онуків. Вони моя родина! Були, є, й будуть!
Повернулася до Мілани.
– А тобі в мій дім дорогу зачиняю! Поки не навчишся поважати мою родину – не приходь!
Степан стояв білий, тримався за одвірок з відкритим ротом і не промовив ні звуку. Мілана постояла секунду, і я побачила, як у неї сіпнулася щока, один раз, різко. Потім схопила сумку та вийшла. Син вискочив за нею.
***
Карликова яблуня в діжці на балконі встигла відцвісти і зав’язати дрібні зелені кульки. Потім навалилася спека, потім знову посвіжішало, і ось уже вранці на балконі прохолодно, а Дашка ходить у куртці.
Степан приїжджає по середах, один, без Мілани. Сідає на кухні, п’є чай і мовчить. Між нами – не сварка, ні. Щось інше, чому я не можу підібрати слова.
Він розуміє, чому я так вчинила, але вибачити не може. А я розумію, що йому важко, і все одно вибачатися не буду.
Аня приїжджає з дітьми щовихідних. Привозить продукти, перевзувається у свої капці, годує кота, знаходить ніж у верхньому ящику. Дашка розвішує нові малюнки на дверцятах, тепер скотчем, для надійності. Сергійко вимахав ще, їсть за двох і розмовляє басом.
Мілана не дзвонить. Передала через Степана:
– Все пам’ятаю, і не пробачу.
Що саме син не уточнив.
А листівка, з плямою від картопляної шкірки, стоїть у мене на полиці, за склом. Поруч із фотографією онуків, – і так буде завжди! А всі другі, треті, п’яті, – нехай йдуть до дідька лисого! Хотілося сказати щось образливіше, – та виховання не дозволяє…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
