Одного разу я ледь не зруйнувала свою сім’ю, про що зараз згадую з жахом. Але тоді мені здавалося, що це єдине правильне рішення, і я готова була піти від чоловіка, попри те, що у нас була дитина.
Це був службовий роман. До нас у відділ прийшов новий співробітник і мені він сподобався, тим паче він був неодружений. Згодом він теж став проявляти до мене інтерес. Я закохалася в нього, або на той час мені так здавалося, і я зважилася навіть на розлучення.
Після кількох місяців таємних побачень, ми з ним вирішили, що я поки що піду з дому до нього, а потім все розповім чоловікові і заберу дитину. Щоб пояснити свою відсутність, я сказала чоловікові, що мене відправляють у відрядження на два тижні.
Із сином попросили побути мою маму, яка, звичайно ж, ні про що й не здогадувалася. Я навіть не знаю, як потім про це їй би сказала, тому що з моїм чоловіком у неї були відмінні стосунки. Та і я не могла його ні в чому дорікнути, але тоді мені здавалося, що я більше не зможу жити з ним.
Але напередодні мого від’їзду, мама зателефонувала і сказала, що захворіла на грип і не зможе до нас приїхати. Я не знала, що тепер робити, адже все було вирішено, і відкладати я не хотіла. Побачивши, яка я засмучена, чоловік почав мене заспокоювати. Сказав, що спробує відпроситись на роботі і буде з дитиною, а я спокійно можу їхати.
Я провела безсонну ніч, зрозуміла, що я помилялася і, крім чоловіка, мені ніхто не потрібен. Мені було соромно за свою поведінку, навіть перед собою.
Після цього я намагалася хоч якось загладити свою провину перед сім’єю. Адже могло так статися, що я зруйнувала б життя дорогих мені людей. Зараз у нас народилася ще донька, і я дуже щаслива, але сумління мучить і досі.