Ніколи б не стала писати, але просто висловитись нема кому (може легше стане). Моя мама розпочала свої переїзди з міста до міста пару років тому.
Коли мені виповнилося 16 років, я залишилася в місті одна, бо не могла з нею поїхати: я вчилася, довелося йти на роботу, щоб оплачувати орендовану квартиру. З того часу і звикла жити самостійно, коли навчання закінчилося, я вже продовжувала працювати.
Через кілька років я скучила за сім’єю і переїхала до мами, влаштувалась на нову роботу, але через рік вона вирішила знову переїхати. Мені тоді було 20 років, я залишилася сама, але мене все влаштовувало, я вже не маленька, є робота. Буквально відразу я познайомилася з чоловіком, він був старшим на 15 років.
Через рік ми почали жити разом, і тут почалося – він постійно мене ображав, замість доброго ранку я слухала образи. І я пішла від нього, але через пару днів зрозуміла, що вагітна. Він не хотів дітей, але я все одно вирішила народжувати, тому що це моя перша вагітність.
Начебто все налагодилася, він пообіцяв змінитися, та й мама знову повернулася. Але тут їй було важко, тому я намагалася допомагати: навпіл з нею оплачувала її квартиру, а сама жила тим часом з майбутнім батьком моєї дитини.
Через те, що він теж не хотів працювати, то мені доводилося повністю утримувати сім’ю та й ще поступово готуватися до появи малюка. Він не купував нічого, все, починаючи від одягу до ліжечка, купила я, а він навіть дивитися на це відмовлявся.
І ось зараз у мене вже 34 тижні вагітності, і відсьогодні я в декреті, але через те, що у мене була чорна зарплата, декретні будуть копійки. Мама через тиждень знову їде, а мій чоловік хоч уже не гуляє, але все той же, я плачу щоночі. А тепер, як я залишилася без роботи, щодня чую, що місця для нас мало в його квартирі, і що він не потягне дитину.
Не знаю, як бути та що мені робити.