На розповідь моєї історії мене наштовхнула сповідь матері, з якою не спілкується дорослий син. А я чекаю не дочекаюсь, коли син виросте і піде жити своїм життям. Треба буде допомогти йому, допоможу, що в моїх силах, а якщо піде від мене і забуде, то ще краще. А якщо капості та дурниці, чудитиме, і це на моєму добробуті негативно відобразиться, ще й вижену.
У моїй родині завжди чоловіки були не дуже, ув’язнені, лінивці, марнотрати або просто дурні. Як не виховуй, суть все одно вилазить. Коли я побачила, що мій син пішов у мою рідню, а не в мого чоловіка, все одразу для себе вирішила.
Мені свого часу як не стало сестри, довелося племінницю взяти. Ще й мама з татом вже були у віці, від пережитого горя здоров’я в обох погіршилося. У батька почалася деменція.
Ще мій брат із нами жив. Він наче й працював, але на жінок усі гроші спускав. Нам не допомагав. Приведе, бувало, таку додому, а рано-вранці щось з дому пропаде. Або починає нас діставати. Ми з племінницею та мамою тільки подивимось один на одного і все. Що поробиш? Останні сили витрачати на це? Я працювала в медицині, день-ніч, чергування нічні, грошей мало. Коли племінниця в десятому класі була, не стало, дякувати Богу, мій батько. Він рік лежачий був. Жах.
Раптом одразу потім, мій брат вирішив одружитися. Невістка, жінка з двома дівчатками, навчалася на лікаря. Закінчила. Коли вони одружилися, якийсь час, з рік, мабуть, жили в нас всі вчотирьох. Дівчата нахабні підлітки, теж злодійки, дуже шумні. Мамі все гірше ставало. Я не витримала і попросила невістку піти з нашого будинку разом із сім’єю. Вона проклинала мене так, що волосся у мене на голові ворушилось. Дуже вона зла на мене була, досі проклинає. А за що? Але мені все одно вже, з братом я більше не спілкуюся.
Коли племінниця закінчила школу, вона поїхала до великого міста вступати. Теж крові у мене попила: то їй фах не подобатися, то в гуртожитку жити не хоче, то грошей мало. То взагалі пропала на пів року. Ми мало не збожеволіли. Я її пенсію та опікунські на навчання накопичувала. Так вона якось приїхала, зняла пів суми (дуже багато) і поїхала. Але зрештою закінчила. Робота звичайно не дуже, але сама вибирала. Вона живе сама і жодних чоловіків категорично у своєму житті не хоче.
Я з мамою лишилася до останнього. Коли мами теж не стало, я, завдяки інтернету, швиденько знайшла чоловіка на сайті знайомств і поїхала до нього. Зараз у мене троє дітей, серед них синочок розумний, здібний, веселий, лінивий, марнотрат, хитрий, злодійкуватий. Чоловік добрий трудяга, надійний, зі своїм характером, звичайно, але мене влаштовує. Я за свою сім’ю спокійна.
Ось такі сини, чоловіки, батьки, брати. Це я ще про двоюрідних братів нічого не розповіла. Там ще веселіше було.
Так що, дорогі мами, якщо ваш син пішов і вас забув, радійте, насолоджуйтесь спокоєм та своїм коханим чоловіком. Якщо ви одна, використовуйте нові можливості, знайомтеся, дружите, виходьте заміж. Знаєте, скільки добрих чоловіків шукають дружину саме у своєму віці? Або просто насолоджуйтесь самотністю – краса!
