— Я одразу попереджаю, — Юлія відчула, як її голос стає твердішим. — Я не збираюся в суботу з восьмої ранку готувати на дванадцятьох людей, потім усіх обслуговувати, а ввечері відмивати кухню. — Та хто тебе змушує все робити? — Вадим виглядав щиро здивованим. — Поки що список написав ти, а готувати чомусь маю я, — відповіла вона. — Я ж продукти куплю. Приберу в хаті. Стільці принесу з гаража. Зустріну всіх

«Дванадцять людей». Величезними літерами, ніби для сліпих, цей напис красувався внизу списку на холодильнику. Юлія вже одягла пальто, збираючись на роботу, але ці слова змусили її повернутися на кухню і втупитися у білий аркуш.

Над цим заголовком акуратним почерком чоловіка був перелік продуктів: молоко, сир, овочі, м’ясо, зелень, фрукти, сік, мінеральна вода. А нижче — цілий арсенал для салатів, закусок і чогось гарячого.

— Дванадцять кого? — голос Юлії прозвучав тихіше, ніж вона очікувала.

Вадим, стоячи біля кавомашини, зовсім не виглядав здивованим її питанням. Він спокійно, ніби говорив про погоду, відповів:

— Мої приїдуть.

— А хто саме з твоїх? — уточнила Юлія, почуваючись так, ніби він щойно розповів їй якусь надзвичайну новину, про яку всі знають, крім неї.

— Ну, мама з татом, Сергій з Ольгою, Лариса, Наталя… здається, ще тітка Галина з дядьком Миколою обіцяли завітати. Словом, дванадцять душ разом з нами.

Юлія повільно стягнула рукавички, не відриваючи погляду від Вадима.

— І коли ти збирався мені повідомити, що в суботу у нас буде сімейний обід? — в її голосі бриніло роздратування.

— Зараз же повідомив.

— У понеділок вранці, за допомогою записки на холодильнику? — у кожному її слові відчувалася незгода.

Вадим посміхнувся, можливо, сподіваючись, що ця посмішка згладить гострі кути.

— Ну, це ж не весілля. Просто давно ми всією родиною не збиралися.

Їхній дім і справді був ідеальним для великих компаній. Вони придбали його два роки тому, втомившись від тісноти міської квартири. Простора кухня плавно переходила у вітальню, де без зусиль вміщався величезний стіл.

На подвір’ї була затишна крита тераса. Влітку, коли родичі кілька разів приїжджали на шашлики, все було простіше: чоловіки смажили м’ясо, жінки привозили салати, кожен щось приносив із собою.

Але зараз стояв жовтень. На вулиці було сиро і прохолодно, а це означало, що обід буде в домі. Список на холодильнику скидався на меню невеликої їдальні, яку Юлії пропонувалося відкрити на один день.

— Я одразу попереджаю, — Юлія відчула, як її голос стає твердішим. — Я не збираюся в суботу з восьмої ранку готувати на дванадцятьох людей, потім усіх обслуговувати, а ввечері відмивати кухню.

— Та хто тебе змушує все робити? — Вадим виглядав щиро здивованим.

— Поки що список написав ти, а готувати чомусь маю я, — відповіла вона.

— Я ж продукти куплю. Приберу в хаті. Стільці принесу з гаража. Зустріну всіх. Потім все сам приберу. Від тебе ж буквально кілька страв.

Юлія знову подивилася на той злощасний перелік.

— «Кілька» — це м’ясо, дві закуски, два салати й гаряче? — уточнила вона.

— Ну так.

— Вадиме, це далеко не кілька.

— Я допоможу.

Юлія підняла на нього очі. За чотири роки спільного життя вона вже надто добре вивчила його фразу «я допоможу». Іноді вона означала справжню допомогу.

А іноді — Вадим винесе сміття, поки вона наодинці закінчуватиме всі приготування, потім питатиме, куди поставити миску, де лежать серветки, чим протерти стіл, який ніж взяти і чому в домі немає ще однієї обробної дошки.

Він не був лінивою людиною, ні. Багато працював, сам поралася біля двору, міг полагодити кран, розібратися з технікою або пів дня провести в гаражі.

Але коли справа доходила до великого застілля, Вадим чомусь миттєво перетворювався на людину, переконану, що головне — це запросити гостей. А далі стіл з’явиться сам собою, ніби за помахом чарівної палички.

— Давай половину замовимо, — запропонувала Юлія, шукаючи компроміс. — Гаряче або закуски.

— На дванадцять осіб? Ти уявляєш, скільки це коштуватиме? — Вадим округлив очі.

— Уявляю, — спокійно відповіла Юлія. — Тому й пропоную не робити десять страв.

— Мої звикли до нормального домашнього столу.

— Тоді нормальний домашній стіл ти будеш організовувати разом зі мною, — її тон не передбачав заперечень.

— Я ж сказав: все інше беру на себе.

Юлія знову одягла рукавички.

— Добре. Але продукти купуєш ти. Будинок приводиш до ладу ти. Додаткові стільці теж ти. І не в суботу о першій дня, а заздалегідь.

— Домовились, — легко погодився Вадим.

— Запам’ятай це слово, — Юлія пильно подивилася на нього.

— Юль, ну що ти починаєш? — в його голосі прослизнуло роздратування.

— Нічого. Просто їду на роботу.

Вона зняла список з холодильника, поклала його біля ключів чоловіка і вийшла з кухні.

До четверга тема гостей майже не спливала. Вадим кілька разів згадував, що батько обіцяв привезти домашні соління, Сергій збирався щось прихопити до столу, а мати хотіла приготувати салат.

Юлія не мала нічого проти самої зустрічі. Її дратувало лише одне: чоловік спочатку запросив людей, а вже потім починав думати, як усе це організувати.

У четвер ввечері, відчинивши холодильник, вона зрозуміла, що Вадим, схоже, сподівався на появу продуктів винятково силою думки. На полицях лежали лише яйця, трохи сиру, половина пачки масла, кілька овочів та контейнер із вчорашньою гречкою.

— Ти в магазин сьогодні їдеш? — запитала Юлія, намагаючись зберегти спокій.

Вадим сидів у вітальні з ноутбуком, повністю занурений у свої справи.

— Зараз дороблю і заїду.

— Магазин до одинадцяти.

— Встигну.

За годину Юлія пішла в душ. Коли вона вийшла, чоловік вже походжав спальнею у домашніх штанях.

— А магазин? — нагадала вона.

— Завтра вранці з’їду, — відмахнувся Вадим.

— Ти ж сказав сьогодні, — у Юлії вже не було сил сперечатися.

— Я виснажився. Що зміниться, якщо куплю все завтра?

Юлія подивилася на годинник. Сперечатися через один вечір їй справді не хотілося.

— Нічого. Тільки завтра справді купи, — промовила вона.

— Куплю, — запевнив він.

У п’ятницю вранці Вадим вийшов з дому раніше, ніж вона.

Перед своїм виходом Юлія знову побачила список, який так і лежав біля чоловікових ключів. Вона сфотографувала його і надіслала Вадимові.

«Не забудь», — коротко написала вона.

За кілька хвилин надійшло повідомлення: великий палець вгору.

Робочий день у Юлії затягнувся.

Робочий день у Юлії затягнувся. Документи накопичились до кінця тижня, підрядник надіслав правки із запізненням, а о пів на сьому керівник терміново попросив перевірити розрахунки, перш ніж відправляти їх замовнику. Втомлена Юлія виїхала з офісу вже після сьомої вечора.

У машині вона раптом згадала про завтрашніх гостей і написала Вадимові: «Кинь фото, що купив. Хочу перевірити, чи все є, чи може чогось бракує».

Але повідомлення залишилося непрочитаним. За пів години, відчуваючи легке занепокоєння, Юлія набрала ще одне: «Ти вже в магазині?». Знову тиша. Вона вирішила, що Вадим просто за кермом і не може відповідати.

Коли її машина звернула на знайому вулицю, Юлія побачила біля їхнього будинку авто чоловіка. «От і добре, — подумала вона. — Значить, усе вже вдома». Припаркувавшись, вона взяла робочу сумку і зайшла.

Перше, що кинулося в очі в передпокої — величезний туристичний наплічник. Поряд, притулившись до стіни, стояв чохол з рибальськими снастями, а на тумбі примостилися термос та ліхтарик на лоб.

Вадим вийшов з кімнати, одягнений у стару толстовку та щільні штани.

«О, ти вже вдома», — спокійно привітав він її. Юлія кинула погляд на наплічник.

«Куди це ти зібрався?» — запитала вона, і в її голосі прозвучало вже якесь передчуття.

«Хлопці на риболовлю покликали», — безтурботно відповів він.

«Зараз?» — уточнила Юлія.

Вадим жваво пояснив: «Так, через пів години виїжджаємо. Уявляєш, знайомий Андрія домовився нас провести на один закритий став! Ми туди два роки мріяли потрапити».

Юлія мовчки пройшла на кухню. Відчинила холодильник. Він був такий же порожній, як і вчора. З легким зітханням вона зачинила дверцята.

«Де продукти?» — запитала Юлія. Вадим на мить відвів погляд.

«Не встиг», — пробурмотів він.

«Я бачу», — коротко відповіла вона.

«Завтра зранку купимо», — поспіхом додав Вадим.

«Ми?» — перепитала Юлія, відчуваючи, як у неї починає закипати кров.

«Ну, ти заїдеш. Я гроші перекину», — прозвучала його відповідь, як щось цілком природне.

Юлія повільно повернулася до нього.

«Ти зараз їдеш на риболовлю з ночівлею?» — її голос був надзвичайно спокійним, але внутрішнє напруження зростало.

«Так. Ми десь о п’ятій-шостій ранку вже закінчимо, потім перекусимо і назад. До обіду точно буду», — запевнив Вадим.

«Гості запрошені на другу», — нагадала вона.

«От і чудово. Все нормально», — Вадим, здавалося, був абсолютно переконаний у своїх словах.

«Що саме нормально?» — уточнила Юлія.

«У тебе ж буде ціле ранок. Магазини відкриваються рано», — він вимовив це без жодного натяку на глузування.

Саме тому Юлія кілька секунд просто дивилася на нього. Вадим справді вважав свій план абсолютно логічним і розумним.

«Ти ж у понеділок обіцяв купити продукти сам», — нагадала вона.

«Я ж не спеціально не купив. Так вийшло», — виправдовувався він.

«А прибирання ти зробив?» — продовжувала Юлія.

«Ну…» — Вадим не знайшов, що відповісти.

Юлія пройшла до вітальні. На журнальному столику, як і раніше, лежали зарядні пристрої, якісь документи та коробка з-під інструментів. У кутку сидів кошик із чистою, але нерозкладеною білизною, яку Вадим збирався прибрати ще вчора. На сходах валялася спортивна сумка. У їдальні стояло лише вісім стільців.

«Додаткові стільці де?» — запитала Юлія.

«Не встиг витягти», — відповів він.

«А будинок прибраний?» — продовжила вона, розуміючи, що Вадим вже почав усвідомлювати, куди веде ця розмова.

«Юліє, я завтра приїду і все зроблю», — спробував він заспокоїти її.

«Після обіду?» — з сумнівом запитала вона.

«Я ж сказав, до обіду!» — майже роздратовано відповів Вадим.

«А якщо затримаєтеся?» — не здавалася Юлія.

«Не затримаємося», — категорично заявив він.

Юлія повернулася до передпокою. Вадим тим часом поправляв лямку рюкзака.

«Мама вже всім розповіла, що ти накриваєш величезний стіл. Вони так радіють», — сказав він, ніби це був вагомий аргумент. Юлія завмерла.

«Що вона сказала?» — її голос був ледь чутним.

«Ну, що ти все організуєш. Салати, м’ясо…» — Вадим не відчував жодного підступу.

«З чого вона це взяла?» — Юлія дивилася на нього з нерозумінням.

«Я сказав, що ти приготуєш», — прозвучала відповідь, що обпалила її.

«Ти сказав родичам, що я приготую величезний стіл?» — запитала Юлія, відчуваючи, як усередині все стискається.

«Та не чіпляйся ти до слів! Я мав на увазі, що в нас буде стіл, і все буде добре», — Вадим спробував відмахнутися.

«А продукти для цього столу звідки мають з’явитися?» — голос Юлії став твердим. Вадим підійшов до неї і спробував обійняти за плечі. Юлія відступила вбік.

«Не треба», — промовила вона.

«Я повернуся і все візьму на себе», — поспіхом сказав він. Вона подивилася на вудки, наплічник і термос.

«Ні», — холодно відповіла Юлія.

«Що “ні”?» — Вадим здивувався.

«Твої плани змінились. Значить, мої теж», — твердо заявила вона.

Вадим легенько посміхнувся, можливо, вважаючи її гнів тимчасовим.

«Ти зараз просто сердишся», — сказав він.

«Вже ні», — відповіла Юлія.

«Юліє, я дійсно давно хотів туди потрапити», — спробував він знову її переконати.

«Їдь», — дозволила вона.

«От і чудово», — Вадим вирішив, що конфлікт вичерпаний і все залагоджено.

Він швидко надів куртку, перевірив телефон, забрав рюкзак.

«Гроші на продукти зранку перекину», — кинув він на прощання.

«Не потрібно», — пролунало у відповідь.

«У сенсі?» — Вадим зупинився.

«Не потрібно перекидати», — повторила Юлія.

«Гаразд, потім розберемося», — він поцілував її в щоку і вийшов. За хвилину за вікном спалахнули фари його машини.

Юлія стояла на кухні, дивлячись, як чоловікове авто виїжджає з подвір’я. Потім знову відчинила холодильник. Знову зачинила. Дістала телефон. Замовила собі лапшу з креветками, улюблений салат і ніжний десерт з ресторану, куди Вадим постійно обіцяв «колись заїхати», але так і не знаходив часу.

Поки чекала доставку, прийняла душ, переодяглася у щось зручне і увімкнула фільм. Жодних тазиків із салатами. Жодних деко. Жодних гарячкових поїздок до супермаркету перед закриттям. О пів на десяту привезли замовлення. Юлія повечеряла у вітальні, прибрала контейнери і лягла спати раніше, ніж зазвичай.

Прокинулася в суботу близько восьмої ранку. Телефон лежав на тумбочці. Від Вадима було одне нічне повідомлення з фотографією темної води і підписом: «Краса». Юлія нічого не відповіла. Вона спокійно поснідала, зібрала волосся, наділа джинси і светр.

У неї вже давно був список справ, які вона постійно відкладала на вихідні: забрати замовлення з пункту видачі, заїхати до садового магазину, купити нові контейнери для зберігання, відвезти чоботи до майстерні. О пів на десяту вона вже виїхала з дому.

Близько одинадцятої телефон завибрував. На екрані — повідомлення від Вадима: «Риболовля — вогонь. Ми ще години на три затримаємось. Кльов пішов». Юлія прочитала його біля каси, поки продавчиня пакувала її покупки. Вона відповіла: «Добре». І заховала телефон до кишені.

«Чек потрібен?» — запитала продавчиня.

«Ні, дякую», — відповіла Юлія.

Після садового магазину Юлія заїхала у затишну кав’ярню, а потім забрала відремонтоване взуття. Додому повернулася близько першої години дня. На подвір’ї було тихо.

Вона занесла покупки, переодяглася в домашні штани та м’яку кофту, розібрала пакети. О першій годині сорок п’ять хвилин у двір заїхала машина свекра.

Щойно свікрова машина заїхала у двір, як пролунав дзвінок у двері. На порозі стояли батьки Вадима. Тамара Вікторівна тримала в руках оберемок контейнерів, її чоловік — чималий пакет.

«Ми що, найперші?» — здивувалася свекруха, переступаючи поріг.

Юлія кивнула: «Схоже на те».

Тамара Вікторівна пройшла до вітальні і одразу озирнулась. Стіл стояв порожній, жодної скатертини, ні тарілок, ні навіть натяку на святкові страви.

«А Вадим десь подівся?» — запитала вона, дивлячись на порожній стіл.

«На риболовлі», — спокійно відповіла Юлія.

Свекруха аж рота розтулила, наче не почула: «На якій іще риболовлі?»

«На звичайній, як завжди», — уточнила Юлія.

Батько Вадима подивився на годинник: «Але ж він нас на другу годину запрошував».

«Так, запрошував», — підтвердила Юлія.

За кілька хвилин під’їхали Сергій із дружиною Ольгою, за ними — дві двоюрідні сестри, а потім іще родичі. Люди заходили до хати, скидали куртки, і майже одразу помічали: святкового обіду не передбачається. Юлія не ховалася, не вдавала, що хвора, і нікого не виганяла. Вона просто чекала.

Коли зібралися майже всі, Юлія спокійно промовила, звертаючись до присутніх: «Щоб не було жодних непорозумінь, поясню. Цю зустріч придумав Вадим.

Він обіцяв купити продукти, підготувати оселю і все організувати. Вчора ввечері Вадим вирішив поїхати на риболовлю, так і не купивши нічого для столу. Тож сьогодні готового обіду тут, на жаль, немає».

В кімнаті запала цілковита тиша. Першим опам’ятався Сергій, дістаючи телефон.

«І де він узагалі?» — запитав він, насупившись.

«Десь на водоймі, мабуть», — відповіла Юлія.

«Гарно влаштувався», — пробурмотів Сергій.

Тамара Вікторівна, зморщивши чоло, звернулася до Юлії: «Юле, а він хіба тобі грошей не лишив?»

«Гроші тут нічого не змінять», — відмахнулася Юлія.

«Я просто питаю», — наполягала свекруха.

«Він запропонував мені вранці з’їздити до магазину, купити все і приготувати до вашого приїзду», — пояснила Юлія.

Свекор повільно повернув голову до дружини, його погляд був красномовнішим за будь-які слова.

«Тобто він сам запросив гостей і просто поїхав?»

Юлія кивнула: «Саме так».

Сергій уже набирав брата. Вадим не відповідав. Сергій спробував ще раз, але знову безуспішно.

«Мабуть, зв’язку там немає», — припустила Ольга.

«Та є там зв’язок, — твердо сказав батько Вадима. — Він мені вранці фотографію скидав».

Тамара Вікторівна дістала свій телефон. На її дзвінок син відповів майже одразу.

«Мам, привіт! Ви вже приїхали?» — весело пролунало з динаміка.

Свекруха увімкнула гучний зв’язок.

«Приїхали», — сухо відповіла вона.

«Чудово! Я вже скоро виїжджаю», — повідомив Вадим.

«Вадиме, а чим ми тут пригощаємося?» — різко запитала мати.

Пауза.

«У сенсі?» — невпевнено відповів Вадим.

Свекор забрав телефон у дружини.

«У прямому сенсі. Ти дванадцятьох людей запросив. Де їжа?»

«Юля хіба не…» — почав було Вадим.

«Ні! — перебив його батько. — Жодних «хіба Юля». Це ти запросив?»

«Я», — тихо відповів Вадим.

«Продукти купити обіцяв?» — продовжував свекор.

«Ну так», — протягнув Вадим.

«То де ті продукти?»

Вадим не знайшов, що відповісти.

«Пап, я зараз приїду».

«От і приїжджай», — відрізав свекор і вимкнув дзвінок.

Сергій ледь чутно хмикнув: «Гарно ж влаштувався».

Його дружина Ольга штовхнула чоловіка ліктем: «Не починай».

«А що починати? Я теж міг би сьогодні всіх до себе запросити, а сам у сауну поїхати», — буркнув Сергій.

Тамара Вікторівна подивилася на Юлію.

«Ти справді взагалі нічого не готувала?»

«Справді», — підтвердила Юлія. У її голосі не було ні виклику, ні образи, лише констатація факту.

Одна з двоюрідних сестер, Наталю, зняла жакет і поклала його на спинку стільця.

«І правильно зробила, Юле!»

Тамара Вікторівна повернулася до неї.

«Наталю,»

«Що? Вадик не дитина. Якщо він кличе дванадцятьох людей, то міг би хоча б м’ясо купити», — твердо відповіла Наталя.

Свекор уже відкрив свій телефон.

«Так. Хто знає, де тут можна нормальну їжу замовити?»

«У сусідньому містечку є кафе, — згадала Ольга. — Ми там минулого місяця замовляли, дуже смачно».

За десять хвилин уся компанія жваво обговорювала меню. Хтось запропонував замовити гаряче, хтось додав салати. Сергій сказав, що сам з’їздить, якщо доставка затягнеться. Юлія дала їм адресу кафе і номер телефону.

Вона могла б у цей момент почати командувати, шукати тарілки, діставати все необхідне, організовувати людей. Але вона цього не зробила. Якщо гості приїхали до Вадима, то Вадим і мав бути господарем.

До його повернення родичі розташувалися у вітальні. Тамара Вікторівна принесла сир і домашні заготовки, які привезла з собою. Ольга дістала фрукти. Хтось знайшов печиво.

О пів на третю у двір швидко в’їхала машина. Вадим зайшов до будинку у рибальській куртці. По його обличчю було видно, що настрій після телефонної розмови зіпсувався задовго до повернення.

«Всім привіт», — пробурмотів він.

Батько сидів у кріслі.

«Вітаю, господаре».

Вадим зняв куртку.

«Їжу замовили?»

«Замовили», — підтвердив батько.

«Чудово».

«Ні, не чудово», — поправив його свекор.

Вадим нічого не відповів. Сергій простягнув йому телефон.

«Забери. Буде готово за двадцять хвилин».

«Добре».

«І напої купи. У тебе ж, крім мінералки, нічого немає».

Вадим мовчки взяв ключі.

«Зараз».

Юлія сиділа біля вікна і розмовляла з Наталею. Чоловік подивився на неї, але підходити не став.

За сорок хвилин Вадим повернувся з коробками їжі та кількома пакетами. А потім сталося саме те, що Вадим обіцяв зробити ще в понеділок. Тільки тепер уже без Юлії. Він сам дістав додаткові стільці з гаража, розсунув стіл.

Приніс тарілки, знайшов прибори. Розклав серветки, поставив напої. Переклав їжу з упаковок на тарілки та блюда. Тричі запитував, де лежить те чи інше, але Юлія щоразу відповідала спокійно: «Подивись у шафі». І більше нічого.

Мати пару разів намагалася допомогти синові, але свекор зупинив її.

«Нехай сам».

«Ну, гості ж чекають», — заперечила Тамара Вікторівна.

«Ми його чекали», — відповів батько.

Вадим це почув, але промовчав. Зрештою, всі розмістилися за столом. Їжі виявилося достатньо. Через деякий час незручність зникла, розмови потекли звичним руслом. Обговорювали ремонт у Сергія, нову роботу Наталіного чоловіка, плани на листопадові вихідні.

Вадим теж поступово розслабився. Але кожні кілька хвилин вставав: то за ножем, то за водою, то за додатковою тарілкою, то перевірити замовлене гаряче.

Юлія, сама не вірячи своїм відчуттям, вперше за довгі роки справді сиділа за столом, як звичайна гостя. Вона не зривалася щохвилини на кухню, щоб перевірити гаряче чи дорізати салати. Не метушилася з тарілками, не збирала брудний посуд, поки інші ще розмовляли. Просто насолоджувалася неспішною розмовою.

Цей незвичайний спокій не залишився непоміченим. Десь за годину Тамара Вікторівна, свекруха, перевела погляд на невістку, а потім на Вадима, який саме ніс чергову порожню тарілку на кухню. Жодного слова вона не сказала, але погляд був промовистим і, здавалося, усе розумів.

Близько сьомої вечора гості почали потроху роз’їжджатися. Батько Вадима, перш ніж піти, міцно потиснув синові руку.

— Наступного разу, — промовив він, дивлячись прямо в очі, — спершу як слід підготуйся, а вже потім клич людей.

— Зрозумів, — тихо відповів Вадим.

— Дуже сподіваюся, — додав батько, і в його голосі відчувалася сувора пересторога.

Тамара Вікторівна, вже стоячи у дверях, обернулася до Юлії.

— Дякую, що хоч прийняли всіх, — сказала вона стримано.

— Звісно, — кивнула Юлія. Вона й не чекала якихось інших, особливих подяк. Цього було достатньо.

Щойно за останньою машиною зачинилася хвіртка, будинок оповила тиша. На столі лишився справжній хаос: порожні тарілки, келихи, упаковки від їжі. Вадим повернувся з передпокою і окинув поглядом цей безлад.

— Я все приберу, — сказав він, ніби виправдовуючись.

— Добре, — відгукнулася Юлія, вже беручи телефон, щоб піднятися нагору.

— Зачекай! — зупинив він її. Юлія застигла на сходах. Вадим стояв біля столу, дивлячись на неї.

— Ти могла ж хоч раз мене виручити? — запитав він, і в його голосі прослизнула образа.

Юлія повільно обернулася.

— У чому саме? — її голос був спокійним.

— Ну, приготувати щось! Щоб мої не приїхали до порожнього столу, — випалив Вадим.

— Вадим, — її погляд був холодним і пронизливим, — якби ти вранці потрапив в аварію, захворів або застряг десь у дорозі, я б тебе, без сумніву, виручила.

Він насупився.

— Навіщо так перебільшувати?

— Це і є непередбачена ситуація, — пояснила вона. — А ти сам взяв вудочки, зібрав рюкзак і поїхав собі відпочивати.

— Я розраховував повернутися раніше, — намагався виправдатися він.

— Ти об одинадцятій ранку написав мені, що затримаєшся ще на три години. Ти мав час подумати.

Вадим провів долонею по волоссю, зітхаючи.

— Добре, я облажався, — нарешті визнав він.

— Ось і все, — коротко відповіла Юлія.

— Але ж ти могла це згладити, — наполягав він.

— Навіщо? — Юлія просто дивилася на нього.

Вадим не відразу знайшов відповідь.

— Ну, хоча б заради моїх батьків.

— Твої батьки приїхали туди, куди їх запросив ти. І побачили вони результат твоєї організації.

— Мені батько тепер місяць це пригадуватиме, — буркнув Вадим.

— Можливо, — байдуже відповіла Юлія.

— Тобі смішно?

— Ні, — вона спустилася на дві сходинки. — Я не хотіла тебе карати. Я просто не стала робити замість тебе те, що ти сам покинув.

Вадим мовчки подивився на стіл, потім на пакети біля кухні.

— Гаразд, — нарешті промовив він.

Юлія кивнула і пішла нагору. Більше того вечора розмов не було.

Вадим справді прибрав усе сам. Завантажив посудомийну машину, потім ще одну партію. Протер стіл, виніс пакети зі сміттям і повернув стільці в гараж. Юлія чула, як він ходить унизу, але не втручалася.

Наступного дня Вадим прокинувся пізніше за неї. Спустився на кухню, відкрив холодильник і деякий час мовчки дивився всередину. Там лежали залишки замовленої вчора їжі.

— Будеш снідати? — запитала Юлія.

— Буду, — відповів він.

Вона поставила перед ним тарілку. Вадим сів.

— До речі, батько вчора сказав, що я ідіот, — несподівано промовив він.

— Дуже лаконічна оцінка ситуації, — сухо відповіла Юлія.

Він подивився на неї і раптом розсміявся.

— Ти взагалі не збираєшся мене шкодувати?

— Ні, — Юлія хитала головою.

— Зрозуміло.

Але образи в його голосі вже не було.

Наступні кілька тижнів жодних великих сімейних зустрічей не планувалося. Вадим кілька разів їздив до батьків, Сергій заїжджав до них ненадовго, але тема тієї суботи поступово зійшла нанівець. До грудня.

Одного вечора Вадим сидів із телефоном на дивані.

— Мама питає, чи не зібратися б усім у нас перед Новим роком.

Юлія підняла очі від ноутбука.

— Збирайтеся, — спокійно відповіла вона.

Чоловік почекав.

— І все? — здивовано запитав він.

— А що ще?

— Ти не запитаєш, скільки людей?

— Поки не бачу сенсу.

Вадим ледь помітно посміхнувся.

— Десять, — назвав він цифру.

— Добре, — відгукнулася Юлія.

Він відклав телефон.

— Я завтра замовлю гаряче.

Юлія мовчала, лише підняла брову.

— Потім заїду за продуктами. Салати мати з Ольгою привезуть. Я зроблю закуски, — продовжував Вадим.

— Чудовий план, — схвалила вона.

— І стільці дістану заздалегідь.

— Ще краще, — Юлія кивнула.

— Ти можеш приготувати лише одне своє м’ясо?

Юлія подивилася на нього.

— Продукти для нього вже будуть вдома?

— Будуть.

— Кухня буде вільна?

— Так.

— Усе інше організовано?

— Так, — Вадим дивився їй прямо в очі.

— Тоді приготую.

Через два дні на кухонному столі з’явилися пакети з продуктами. Ще через день Вадим підтвердив замовлення з кафе. У п’ятницю ввечері приніс із гаража додаткові стільці й одразу розставив їх. Юлія пройшла повз, подивилася на підготовлений стіл.

— Ти чого? — запитав Вадим, помітивши її погляд.

— Перевіряю, чи не мариться мені, — відповіла вона з легкою посмішкою.

— Дуже смішно, — буркнув він, але без образи.

У суботу вранці Вадим першим вийшов на кухню. Юлія спустилася пізніше. Її фірмове м’ясо вже лежало в холодильнику, поруч стояла підписана упаковка зі спеціями, а на столі лежав короткий список того, що Вадиму ще потрібно було зробити.

Він побачив її і підняв долоні, ніби здаючись.

— Все інше майже зроблено, — запевнив він.

Юлія відкрила холодильник, дістала м’ясо і лише тоді увімкнула духовку. Це був її особистий Новий рік.

You cannot copy content of this page