Я із сім’єю живу у маленькому містечку. Всі у нас один одного знають і намагаються допомагати у разі потреби. Це вже негласне правило.
На сусідній від нас вулиці багато років жила самотня бабуся. Діти, онуки та правнуки давно переїхали за кордон, а про її старість мало дбали. У неї не було жодної доглядальниці та соціального працівника.
Мені, звичайно ж, було шкода стареньку, тому я допомагала їй чим могла. Але не просто тому, що в нашому місті так було заведено чи з міркувань людяності. Ця бабуся та вся їхня родина були ще й нашими дуже далекими родичами.
Я купувала бабці продукти, приходила до неї прибирати будинок, іноді викликала лікарів. І, звичайно, все це я робила абсолютно безкоштовно. Не можу сказати, що мені це давалося важко. Але, з іншого боку, цей час я могла витратити й на себе.
Чоловік одразу мені радив обговорити із родичами бабусі, які жили далеко, питання догляду за нею. Чоловіка не влаштовувало те, що я робила це безкоштовно.
Я з ним була згодна. Це поширена практика: людина зобов’язується доглядати стареньку, а їй у відповідь відписують квартиру, наприклад. Але я завжди була скромною жінкою і соромилася це запропонувати.
Поки я над цим розмірковувала, бабусі не стало. Я одразу ж зв’язалася із родичами, повідомила сумну новину. Вони засмутилися, сказали, що обов’язково приїдуть. Але щоб не чекати на них кілька діб, попросили мене розпочати організацію похорону. І запевнили, що все сплатять.
– Ще б пак! Звісно, сплатять. Тільки вони відшкодують витрати на організацію цього заходу. А ось роботу твою і допомогу в організації похорону сплатить хтось, га? – роздратовано поцікавився чоловік.
Я йому відповіла, що не можна бути таким до жаху меркантильним.Бабусі не стало, а він думав про те, хто що сплатить! Тим більше, що людини вже немає на світі, всі ці розмови недоречні. Переживемо похорон і поминки та забудемо все, як страшний сон.
Поховали ми спокійно бабусю, а потім поїхали на поминки. Зібралося наче все наше маленьке місто! Та й самих родичів, котрі приїхали з-за кордону, було чимало.
Я вирішила влаштувати поминки у нашому будинку. Бо в тому, в якому проживала бабуся, і п’ятеро людей не помістилися б в одній кімнаті. А їдальні зараз дорогі. Тож ми всіх розмістили у нашій вітальні. Чоловік, звичайно, не був цьому особливо радий.
І ось приблизно через годину поминок, як це зазвичай буває, про бабусю вже забули. Люди щосили їли та пили біленьку. Народ уже не стільки згадував бабусю, скільки підіймав келихи за зовсім інші речі, які були зовсім не повʼязані з нею.
Але в якийсь момент розмова зайшла про найстрашніше. Про політику! Родичі бабусі, які багато років жили за кордоном, зчепилися з нашими сусідами, які все своє життя прожили в маленькому містечку.
Якоїсь миті цивілізована суперечка перейшла у скандал. Кілька десятків людей почали кричати та переходити на особистості. Ми з чоловіком перетнулися на кухні в той момент.
– Бійку, якщо що, розніматимеш ти! – шепнув він мені жартома.
Не встигла я відповісти, як ми вже почули крик. Прибігли до вітальні, а там увесь натовп зійшовся з кулаками! Чоловіки били один одному обличчя, а жінки тягали один одного за волосся! Ми з чоловіком кинулися відтягувати їх один від одного.
Через годину, коли ми з чоловіком усіх заспокоїли та виставили за двері, почали боротися з наслідками масової чубанини. Посуд був розбитий, все розкидано по кімнаті.
Я дивилась на все з жахом! Похорон родичі сплатять. А зруйнований будинок мені хто відшкодує? Ну як можна бути такими невихованими? Люди хіба не розуміли, що вони знаходяться в чужому будинку і взагалі на жалобному заході?
Поки я міркувала над цим, чоловік сказав фразу, яку я досі часто згадую: “Добро творити — себе веселити”. Більше я не хочу таких “веселощів”.
