З 17 років я сирота, тата не було. Він спочатку відсидів 15 років суворого режиму за страшний вчинок, після звільнення незабаром помер від серцевого нападу, а коли мені було 17, померла мама, вчасно не похмелившись і замерзнувши на вулиці перед Новим роком, 28 грудня.
В цей час я вчилася в технікумі й проживала в гуртожитку при ньому, про смерть мами дізналася тільки на наступний день.
Навчалася добре, мала гарну зовнішність і було дуже закомплексованою дівчиною, оскільки хотіла гарного одягу, косметику, а грошей не було, часом, навіть на дезодорант і прокладки.
Коли гроші з’являлися (стипендія, пенсія по втраті годувальника) чомусь витрачала не на те, що дійсно було необхідно, а на походи в нічні клуби й кафе. За це я себе пробачила, все ж зовсім молода, дурна, підказати нікому. Не можу пробачити себе.
Познайомилася з хлопцем, Сергієм, старший за мене на 5 років. Він почав до мене залицятися за всіма правилами: квіти, цукерки, поїздки. Позитивний хлопець.
І я стала з ним зустрічатися, при цьому не відчуваючи до нього взаємних почуттів. При грошах же, возив на машині й тільки, ставлення до мене відмінне, він був в мене закоханий, а я користувалася ним на всю котушку.
Після того, як рідна хрещена вигнала мене з дому (ми з нею обидві спадкоємиці, будинок бабусин, але вона вперто мене не визнавала), на той час технікум я закінчила і вступила на вечірнє відділення престижного ВНЗ.
Довелося переїжджати на знімну квартиру і жити в однокімнатній з двома дівчатами. Між собою ми подружилися. Сергій мені ні в чому не відмовляв, і незабаром мав намір зробити пропозицію.
І тут до однієї з дівчат приїхав її старий друг з її рідного містечка. За компанію з ним був ще один чоловік. Павло закохався в мене з першого погляду. Це був їхній останній тиждень в цьому місті перед піврічним відрядженням в Чечню (вони поліціянти). І цей тиждень ми провели разом.
Він познайомив мене зі своєю сім’єю, пообіцяв, що по приїзду відразу одружується на мені, що нікому мене не віддасть, що я його доля. І воістину це було взаємно.
Я відчувала, що кожне його слово-правда, що я не хочу його втрачати. Він поїхав до Чечні, я присягнулася чекати, подумаєш, пів року. А сама повернулася до Сергія.
Вийшло так, що з дівчатами я посварилася і мені нікуди було піти. Сергій, запропонував залишитися у нього назавжди. Ми стали з ним жити разом. Павлу я ні про що не сказала, вирішивши, що Сергій – це на час, на той час, поки немає Паші.
Через три місяці я завагітніла. Для мене це був шок. Звісно, а як інакше? Дитину вирішили залишити. І тут чомусь почалися сварки. Ні-ні, не через дитину, а якось через побут чи що.
Просто мені нестерпно стало з ним жити. Мене дратувало в ньому все. Починаючи від того як він їсть, закінчуючи тим, як він дивиться, дратувало, що він некоханий, це був кошмар, хотілося бігти не оглядаючись.
І одного разу сталася така сварка, де він попросив піти з його будинку, сказавши, що дитину буде забезпечувати, а мене ні. Але як так? Як мені себе забезпечувати, якщо я вагітна, а коли народжу, куди я приїду з пологового будинку? Якщо у мене немає вдома! І я сказала, що буду позбавлятися від дитини. Грошей він мені дав під розписку, про всяк випадок напевно. І я зробила те, від чого все життя зарікалася. Я зробила це.
Незабаром повернувся Павло, вважаючи, що я його дочекалася, як і обіцяв, одружився. Навесні у нас вже народиться друга дитина. Він – моя сім’я, моє щастя, він від Бога А я досі думаю про ненароджену дитину і про те, що для Паші я сама праведна.
