Я припинила спілкуватися з батьками. До цього кроку я йшла дуже довго. Напевно, навіть можна сказати – все своє доросле життя.
Ще в дитинстві я почала розуміти, що так не повинно бути. Батьки не повинні принижувати та ображати своїх дітей.
З регулярністю десь раз на тиждень мене “виховували” лозиною. Зараз, згадуючи своє дитинство, я не можу зрозуміти, а чи тоді були для цього такі приводи? Я ніколи не робила чогось страшного, не хуліганила.
Причиною могла стати погана оцінка чи запізнення додому зі школи на п’ятнадцять хвилин. Телефонів мобільних ще не було, а мати суворо дотримувалась своїх порядків.
Але тоді я думала, що справді всього цього заслуговую. Коли мені пояснювали, що подарунка на новий рік у мене не буде, тому що я чверть не закрила на “відмінно”, я вважала, що так і має бути.
Однак мені було не зрозуміло, чому тоді трієчнику Славку, моєму шкільному другу, батьки дарують дорогі іграшки та навіть возять відпочивати до моря. Адже він гірше за мене вчиться! Адже він не заслужив!
Все дитинство, як тільки загоювалися старі синці від покарань, одразу на моєму тілі з’являлися нові. При цьому в нас була гарна сімʼя. Батьки обоє працювали, не пили.
Зараз мені сорок три. Маю двох своїх дітей. Я ніколи їх не била. І це теж був постійний привід, щоб мати та батько вказували мені на мою нікчемність.
– Ось виросте не зрозумій що, тоді ти нас і згадаєш! Ми вас із братом карали то ви нормальними людьми виросли! А так вже під парканом згнили б, якби я вас вчитися не змушувала.
Так, саме так я думала. Допоки не зустріла свого чоловіка. Його ніколи за все життя ні батько, ні мати не вдарили. Дві вищі освіти у людини. Сам на бюджет вступив. Посада керівна. А тато називає його у родинному колі не інакше як “синок”.
А мене батько найчастіше називав “ця”. “Ця твоя дочка”, “ти бачила, що Ця знову наробила”. Ні кохання, ні ласки, ні доброго слова.
Стільки років я трималася виключно на вірі, що всі так живуть, що інакше не буває. Останньою краплею стали нападки на мою дочку. Я народила її, коли мені було тридцять два, вона в нас ще школярка.
В одній зі своїх повчальних промов, мати побажала моїй дочці, своїй онучці, стати повією. Мотивуючи це тим, що ось тоді я зрозумію, що неправильно виховую і зрозумію весь той біль, що відчуває вона.
Тільки тоді у мене в голові щось перемкнулось. Я усвідомила, що моя мати бажає нещастя дитини, щоб мені було погано. Вона ніколи не хотіла мого щастя. Її цілком влаштовує, що я страждаю.
Того дня я так матері й сказала. Піду я, мабуть, з миром на всі чотири сторони. Якщо я така погана, то більше не буду ваше ідеальне життя псувати своєю присутністю.
Видалила у телефоні номери батька та матері, внесла їх до чорного списку. Дітям та чоловіку усе чесно розповіла.
Перші тижні мені було так добре! Я навіть не могла повірити. Наче пухлину з організму видалили. Ніхто мозок мій не чіпає, нічию любов заслуговувати не треба, ніхто постійно не засуджує.
Все було чудово. А потім мати зрозуміла, що я не приповзу вимолювати у неї прощення і почала лізти в моє життя.
Вона підіслала мені свою давню приятельку. Та стала мені в соціальних мережах писати, що матері погано, що поводитися так не можна і я маю просити вибачення. Я її заблокувала.
Потім мама написала листа моєму керівнику по роботі, де розписала, яка я виросла невдячна погань. Начальник поговорив зі мною і ніякого листа не дав. Сказав, що в особисті справи працівників не лізтиме.
Мати ж на цьому не заспокоїлася. Вона почала дзвонити мені на роботу. Розповідала секретареві керівника, що вона вся хвора та буквально втрачає сили, а я допомагати їй відмовляюся.
Напевно, розраховувала, що колеги та начальство дізнаються, яка я погана людина, почнуть мене ганьбити та змусять з нею спілкуватися.
А нещодавно вона навіть приїхала та влаштувала скандал на прохідній. У нас на вході пропускна система просто так не потрапиш. Охорона дивну жінку, ясна річ, пускати не стала, то вона їх мало не побила.
Але, на щастя, в колективі це викликало зворотну реакцію. Мені почали співчувати та висловлювати слова підтримки.
З моменту, коли я розірвала з батьками стосунки, пройшов майже рік. І навіть попри всі мамині викрутаси, мені набагато легше, ніж якби я продовжувала бачитися з ними.
