Валентина готувала вечерю, чекала на чоловіка. Трохи пізніше повинна приїхати донька з онуком на кілька днів, доки її чоловік у відрядженні. У вихідний вони всі разом хотіли поїхати в село до матері Валентини.
Юрій запізнювався. Донька Аліна з онуком уже сиділа на кухні за столом. Трирічний Денис весь час питав про діда. Валентина почала хвилюватись, його телефон не відповідав.
– Мамо, а може він це… – Аліна не наважувалася вимовити, – того, і показала всім відомий жест, клацнувши пальцями собі по шиї.
– Не знаю. Не думаю, він тепер так про своє здоров’я думає, що іноді навіть здається, що його бенкетів і не було.
Нарешті двері відчинилися. Мати з дочкою переглянулись. На порозі стояв геть тверезий Юрій. Денис кинувся до діда.
– Нарешті, де ти був?
– Це зовсім не важливо. Якщо Аліна тут, то це навіть краще. Відразу й поговоримо. Вона теж має знати.
– Що сталося?
– Сталося. Дочко, у тебе скоро буде сестра. Або брат.
– Мамо, – Аліна перевела погляд на матір, – чому ти мовчала? Я звичайно…
У Валентини очі сповнилися сльозами, вона все зрозуміла. Затримка чоловіка на роботі, додаткові зміни. А ще його турбота про своє здоров’я та зовнішній вигляд.
Юрій за останній місяць вилікував три зуби, віддав за це шалені гроші. Новий костюм, черевики, нібито новий начальник запровадив новий порядок.
Валентина відвернулася до вікна, витираючи сльози. Надворі пішов сильний дощ, хльостав просто у вікно. Блискала блискавка, пролунав грім. Валентина розвернулася і пішла відключати всі електричні прилади з розеток.
– Валентино, стривай. Що ти все бігаєш, це не в селі, не старі часи, тут нічого не згорить, нікуди блискавка не вдарить. Сядь!
У цей час пролунав оглушливий гуркіт, маленький телевізор у кухні погас, а з розетки пішов дим. Усі завмерли.
– Це випадковість. Присядь. Розмова є. І ти Аліно теж. Я йду від тебе, Валентино. У мене буде дитина, а ви мені онука підсовуєте.
– Я ще молодий, мені лише сорок п’ять! А ти перетворилася на бабцю, на курку, – як хочеш, так і розумій. Я незабаром стану батьком!
– Тату, ти ж дід?
– Який я дід! Я вам пояснюю, що в мене буде дитина. Я не збираюся жити з бабкою, яка тільки й балакає про онука. Ти стара для мене!
– Я стара? Я молодша за тебе на рік!
– Лише рік, але треба відповідати мені. Подивися на мене та на себе. Я збираю речі та йду. На розлучення подам, квартиру будемо ділити, але краще, якщо ти мені нею поступишся.
– Тату ти серйозно? Мама повинна віддати тобі квартиру? Це ж ти їй зрадив. Просто йди!
– Зрада, дочко, не привід відмовлятися від житла!
Юрій збирав речі, Валентина плакала на кухні.
– Доню, я маю такий поганий вигляд? Я стара?
– Мамо, ти чудово виглядаєш! Ти молода бабуся! А тато… сивина в голову – біс у бороду. Це йому зараз ми не потрібні, а потім…
– А потім він буде мені не потрібний! Нехай котиться!
Лише маленький Денис нічого не розумів. Він підбігав до діда, приносив іграшки, хотів погратися з ним, але дід відмовлявся. Бабуся плакала, мама її заспокоювала.
Нарешті Юрій пішов.
– Аліно, і куди я тепер. У село до бабусі. Доню, як жити?
– Мамо, припини! Потрібно все обдумати, час у нас є. Завтра поїдемо до бабусі?
– Поїдемо, там допомогти треба. Вона Дениску хоче побачити.
– Я не зможу тут жити, хай усе забирає. Я їздитиму на роботу від бабусі, або орендую.
– Мамо, це емоції! Все обговоримо завтра, або трохи згодом. Квартира у вас навпіл? Машина, якою батько поїхав теж! Хоче ділити – діліть!
– Ми тобі допоможемо. Знайдемо тобі нову квартиру, хай буде менше, але краще. А він, якщо зможе виплатити тобі різницю, нехай залишається тут. Не зможе, – тільки продаж!
– Він же твій батько.
– А ти моя мама!
***
Юрій подав на розлучення. Хотів домовитись без суду, але не вийшло.
– Валентино, мені квартира потрібніша. Я тобі машину віддам. Вирішимо все мирно, без доплат. Твоя машина, – моя квартира.
– Дочка у нас доросла, а в мене дитина буде. У тебе житло є, мати незабаром спадщину тобі залишить. Будинок у селі для тебе найкраще житло.
– Машина мені не потрібна, у мене навіть посвідчення водія немає. Залиш її собі. Просто мені компенсацію виплатиш.
– Ця квартира мені також не потрібна, тільки гроші за мою частку. Вирішуй! Залиш усе собі, або все продаємо, і розбігаємося.
– А хто це так вирішив?
– Закон, Юрко, закон!
***
Розлучення відбулося. Юрій продав машину. Меблі та все інше поділили. Свою половину вартості машини Валентина отримала.
Юрію довелося і свою частину їй віддати, та й ще чимало десь взяти за частку у квартирі. Юрій знітився, машини немає, його обраниця постійно щось вимагає.
Нарешті він оформив кредит і виплатив усе колишній дружині. Тепер йому залишалося працювати та вдруге відбивати квартиру. Як друга іпотека, комусь сумно, а комусь смішно.
Валентина купила невелику квартиру. Все зробила на свій смак, раніше треба було прислухатись до думки Юрія. Про таку кухню вона тільки мріяла.
Аліна та її чоловік допомогли з ремонтом, усі її побажання врахували. Навіть посудомийна машина, про яку вона давно мріяла. Так, вона сама, але гості приходять, онук став частіше залишатися.
А ще вона купила кавоварку. Юрій останнім часом був схиблений на здоровому способі життя й кава вдома була під забороною.
Раніше Валентина тільки на роботі пила капучино, а тепер і вдома могла будь-якої миті приготувати. До роботи стало діставатися зручніше.
А в село їздили машиною Аліни. Життя тривало. Стало простіше, тихіше, спокійніше.
Аліна з батьком зустрічалася рідко. Його нова дружина цього не любила. Адже якщо Денис онук Юрія, то хто вона? У Юрія син, який молодший за свого племінника.
***
Юрій з’явився за десять років після розлучення. Спочатку знайшов дочку, але розмови не вийшло.
– Тату, ти постарів. Не важливо виглядаєш.
– Нормально виглядаю. За собою дивіться.
– Я ж просто сказала. Може ти хворієш?
А потім Юрій зустрів Валентину біля офісу, коли вона виходила.
– Чудово виглядаєш. Я не мав рації. Прийшов ось до тебе… перепросити. Моя дружина не вижила в дорожній пригоді, ми з сином залишилися самі. Без жінки дуже важко.
– Можливо, ми зможемо з тобою почати все знову? Переїжджай назад в нашу квартиру. Кредит я виплатив, машину купимо. Можеш подумати, але…
– Я вже подумала. Ні! Квартира в мене є, машина не потрібна. Мені добре та спокійно. Онук є. Живу на своє задоволення, а виховувати чужу дитину я не планувала.
– Він же не зовсім чужий, він брат нашої дочки!
– Брат. Але ти мені чужий.
– Я? Я батько нашої дочки!
– Ти ще скажи, що дід нашого онука, про якого ти забув цілих десять років.
– Дід! Звісно дід!
– Хріновий вигляд маєш, діду! Мене вважають за подругу нашої дочки, а тебе напевно за діда твого сина. Так?
Це було правдою. Син Юрія звав його дідом, сміявся. Вчитель на шкільних зборах теж прийняв його не за батька, а за діда. Зізнатися в цьому він не міг. Довелося піти. Тепер уже назавжди…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
