– Настя, що він кричить знову? Скільки можна? Це ж твій син! Ти що його заспокоїти не можеш?
– Він і твій син теж, — тихо огризнулась Анастасія.
– Що? – Андрій суворо глянув на дружину, і та опустила голову.
В цей час у сусідній кімнаті почувся плач, і Настя зітхнула, розуміючи, що прокинувся старший син.
– У цьому будинку можна нормально відпочити чи ні? – крикнув Андрій і кинув злий погляд на дружину, ніби та була винна.
– Андрію, заспокой, будь ласка, Діму, а я похитаю Богдана, — попросила Настя, відчуваючи втому в усьому тілі.
Хлопець схрестив руки на грудях і спитав:
– Я що мало роблю для сім’ї? Чому я маю ще й твої обов’язки виконувати? Ти мати, тому йди та заспокоюй дітей!
Анастасія не наважилася заперечити, вона повільно встала і пішла до сусідньої кімнати, тримаючи молодшого сина на руках. Ще на початку шлюбу вона намагалася сперечатися з чоловіком і відстоювати свою думку, але швидко зрозуміла, що чоловік має важкі кулаки. І краще мовчати…
Настя давно б покинула чоловіка, але їй не було куди податися – її батьків давно не має, а в брата була своя сім’я і Настя не хотіла його обтяжувати. На людях Андрій поводився, як люблячий чоловік та батько, а за стінами квартири зривався, тож ніхто не здогадувався, що жінка ховає синці. А вночі плаче у подушку…
Якби Настя була одна, вона втекла б, але двоє маленьких дітей серйозно ускладнювали завдання. До того ж Андрій погрожував, що забере хлопчаків, якщо Настя спробує щось подібне викинути.
Стиснувши зуби, вона терпіла і чекала, щоб діти трохи підросли. Настя розуміла, що зможе вийти на роботу і їй буде легше.
Андрія могло розгнівати будь-яка дрібниця – плач дитини, розкидані речі та іграшки, недосолений суп і навіть обставина, що зовсім не залежить від Насті, – погана погода.
Дівчина, як могла, згладжувала кути та намагалася підлаштовуватись під чоловіка. Але в неї це виходило все гірше та гірше. А сил залишалося дедалі менше…
Настя за характером сама була впертою і не любила, коли їй наказували щось робити. І останнім часом вона відчувала, що перебуває вже на межі.
Ось і зараз, сидячи поруч із Дімою вона гладила його по плечу, Анастасія відчувала, що ледве стримується. Обурення, ридання та крик так і намагалися вирватися з її грудей.
Нарешті, обидва малюки заснули, і дівчина теж змогла піти прилягти. Андрій ворухнувся і невдоволено зітхнув, коли Настя лягла на ліжко, але нічого не зробив і дівчина розслабилася. Вона боялася чоловіка, боялася того, що він може роздратуватися і розпустити руки, боялася піти, бо невідомість лякала.
Вранці Настя прокинулася від криків Андрія та плачу Діми. Навіть не встигнувши ні про що подумати, дівчина вискочила з ліжка і кинулась на допомогу сину. Андрій не дуже любив старшого сина і часто кричав на нього.
Чотирирічний малюк не розумів, чому тато так ставиться до нього і плакав. Настя намагалася захищати його, хоча їй і самій діставалося, а потім витирала свої сльози та заспокоювала дитину.
— Ти їстимеш це чи ні? Я з ким розмовляю? – кричав Андрій, глибоко нависнувши над сином.
Діма плакав, відвертався від батька, але Андрій тримав його міцною хваткою.
– Що відбувається? – Настя підлетіла до них.
– Цей бовдур попросив зробити йому бутерброд, а потім сказав, що він несмачний і хотів його викинути.
Анастасія внутрішньо стиснулася, вона знала, що Андрій ретельно ставиться до продуктів.
– Андрюша, не гнівайся на Діму, будь ласка. Він усе зрозумів і більше не робитиме так. Так, синку?
Дмитро схлипнув, але нічого не відповів. У нього боліло плече, за яке його батько тримав і душили сльози образи.
– Ти що не відповідаєш? – Андрій грубо струсив сина і той знову заплакав.
– Діма, скажи «я так більше не буду», — благально зашепотіла Настя. Вона бачила, що чоловік на взводі та не хотіла злити його ще більше.
– Це все твоє виховання! – Чоловік переключився на дружину. – Виховуєш з нього дівчинку і нюню! Дмитре, поки ти не з’їж бутерброд, ти не вийдеш з-за столу. Ти мене зрозумів?
Хлопчик почервонів від образи та плачу. Він кивнув і спробував відкусити бутерброд, але мало не подавився і Настя забрала в нього їжу.
– Андрію, годі! Він усе зрозумів.
Чоловік зло подивився на дружину і Діма отримав потиличника, від чого розплакався ще більше.
— Ти завжди все псуєш, — кинув Андрій дружині, яка намагалася заспокоїти дитину. – Більше, щоб не влазила, коли я його виховую. Або отримаєш сама! Ти мене зрозуміла?
Насті хотілося плакати:
– Андрію, так не можна виховувати. Ти тільки калічиш його душу… Він же ще маленький…
Анастасія більше нічого не встигла сказати, рука Андрія прилетіла їй в живіт. В очах дівчини потемніло, вона зігнулась і закашлялася. Чоловік нахилився до неї та зашепотів:
– Ти забула, що чоловіку не можна суперечити? Я сказав тобі “не заважай мені виховувати”! Увечері я прийду і розберуся з тобою. І за Дімку візьмусь! Мені не потрібне дівчисько вдома!
Скрізь сльози Настя спостерігала за тим, як чоловік іде з дому. Він зачинив двері й дівчина насилу розігнулася. Вона навіть боялася уявити, як увечері Андрій прийде і накинеться на неї. Її чоловік завжди стримував обіцянку, і якщо сказав, що вона отримає, то так і буде.
Насті раптово стало дуже страшно за сина. Дімка був маленьким упертюхом, нехай він і плакав, але він все одно не робитиме так, як сказав батько. А якщо Андрій сказав, що візьметься за нього, то так і буде.
Анастасія не могла допустити цього. Вона кілька хвилин сиділа, дивлячись у простір і обмірковуючи, що робити. Дімка вже заспокоївся і дивився у віконце.
– Мамо, я хочу їсти, – попросив він.
– Зараз, синку, — задумливо пробурмотіла дівчина, а потім різко вдихнула, ніби отямилася від сну.
Вона поставила перед Дімою сухий сніданок і кинулась до кімнати. Настя почала швидко складати одяг, іграшки та інші речі до сумок. Вона знала, що не залишиться більше тут жодної хвилини.
За годину все було готове, Дімка грав із маленьким Богданом і поглядав на матір. Він не розумів, що вона робить.
– Мамо, ти хочеш поїхати? – раптово спитав він.
– Діма, я хочу поїхати разом з вами. Поїдеш зі мною та Богданом до дядька?
– А тато? Він із нами поїде?
– Ні, синку, тата ми не візьмемо.
– Тоді я поїду! Не хочу з татом бути! Він дуже злий, він мене не любить.
Настя обняла сина, потім відійшла і почала дзвонити брату. Вона знала, що це треба було зробити в першу чергу, але все обмірковувала, як розпочати розмову і що взагалі розповісти Єгору. Той швидко взяв трубку і Настя заторохтіла:
— Єгоре, вибач, що без попередження, але мені потрібна твоя допомога! Чи зможеш приїхати за мною та дітьми? Це дуже терміново! Я не можу більше залишатися тут.
На тому кінці трубки повисла тиша, потім чоловік спитав:
— Настя, що сталося? Андрій тебе образив?
Єгор підозрював, що чоловік сестри має проблеми з гнівом. Та й в розповідях сестри прослизали іноді різні слівця, тільки він не хотів вірити, що Настя буде жити з таким.
— Приїжджай, я тобі все розповім!
За годину Єгор був у квартирі сестри та слухав її розповідь. У міру того, як говорила Настя, брови Єгора хмурилися все більше і більше. Він і уявити не міг усього.
— Чому ти мені раніше не розповіла? Чому мовчала? – Він обурено дивився на сестру.
Та опустила голову і знизала плечима:
— Єгоре, у тебе своя сім’я, свої проблеми є, я не хотіла тебе турбувати. Та й сподівалася, що Андрій вгамується і все налагодиться.
— Такі, як він, не вгамовуються. Я так просто звідси не поїду! Він мені за всі твої сльози відповість, — Єгор стиснув кулаки.
— Не треба, будь ласка, — Настя слізно зазирнула в очі брату, — просто відвези нас звідси.
Чоловік зітхнув, розтис кулаки та поманив до себе племінника.
– Ну що, Діма, поїдеш до мене додому?
– Звичайно! – кивнув хлопчик.
— Єгоре, це все ненадовго, я стану на ноги, я знайду роботу.
— Розберемося, Настя. Не хвилюйся ні про що, — Єгор казав упевнено, він знав, що не залишить сестру в такому жахливому становищі.
Того вечора Настя довго розмовляла телефоном з Андрієм. Він кричав і погрожував, доки Єгор не взяв слухавку і не сказав різким голосом:
– Послухай, ти! більше Настю та дітей не побачиш! Вони у безпеці! А якщо я тебе, негідник побачу десь поряд, я тобі не знаю що зроблю! Сподіваюся, що ти зрозумів мене! Скажи спасибі дружині, що вона до поліції не пішла.
Єгор вимкнув телефон і повернув його Насті, чоловіка трусило від емоцій.
— Він тебе більше не потурбує.
— Дякую, — Настя не могла виразити всього словами, але її очі сяяли від радості.
Нехай попереду були труднощі, але вона знала, що зможе вистояти та виховати своїх дітей гідними людьми. А це найголовніше…
