Я та сама нелюба молодша дитина. Ні, не так. Я була нелюба лише своєю мамою. З батьком стосунки у мене були прекрасні, зі старшою сестрою – скоріше нейтральні.
Ми з Ірою не те щоб любили одна одну, але й не ненавиділи. Могли приховувати витівки, а могли й зі шкідливості розповісти все батькам. Звичайні сестринські стосунки.
На наші стосунки не особливо впливало те, що улюбленою дитиною матері була Іра. Я звикла до холодності мами, адже мені вистачало любові батька та добрих стосунків із сестрою.
Тато завжди намагався заступитися за мене, коли розумів, що мати даремно мене лаяла. У ці моменти вона дивилася на нього спідлоба і стискала губи, ніби стримувала лють, що клекотіла всередині. З ним вона намагалася не сперечатися.
Втім, коли сварка все ж таки траплялася, тривати вона могла днями. Наша квартира тоді була схожа на поле бою. Вони воліли ігнорувати один одного, але якщо вже їм доводилося виходити на розмову, у нас з Ірою закладало вуха від їхньої лайки та дзвону битого посуду.
Дивно, але мирилися батьки якось легко. Мати могла жбурлятися тарілками, а наступного дня вже ласкаво воркувати з батьком. Ніби нічого не було.
Тільки одного разу, коли мені було 8, сварка не закінчилася як завжди. Замість зворушливого примирення батько пішов. Пам’ятаю, як мама тоді мила посуд на кухні, вдаючи, що нічого не сталося, а ми з сестрою все намагалися зупинити його, чіпляючись щосили за його руки та сумки.
І все ж таки він пішов. Насамкінець він подивився на мене так, ніби хотів щось сказати, але не наважився. У результаті він відвернувся і нарешті відчинив вхідні двері.
– Забери мене з собою, – плакала я тоді, – будь ласка, мама ж не любить мене зовсім.
Він знову повернувся до мене. У його погляді прозирав нестерпний смуток.
– Не можу зараз. Можливо потім? – Запитав він, а я кивнула, витираючи сльози.
У той день у мене з’явилася дитяча надія, що скоро все зміниться. Мама не буде даремно лаяти мене. Я житиму з татом, який точно мене любить. Я жила цими думками. Тато, який іноді з’являвся на порозі, щоб провідати нас з Ірою, тільки підживлював мої мрії.
Усе припинилося поступово. Спочатку він почав приходити все рідше, потім перестав відповідати навіть на дзвінки, а вже потім, від якихось знайомих, я дізналася, що в нього вже є інша сім’я, а його нова дружина чекає дитину.
– А ти думала він тебе і справді забере? – хитро питала мати, бачачи мої сльози, – не потрібна ти йому, змирись вже. Іди краще посуд помий.
Її зовсім не турбували мої розбиті мрії. Іра ж швидко змирилася з таким станом справ. Вона ніколи не була особливо близька з татом, тому що відбувалося, для неї було менш болісним.
У моменти, коли мати особливо жорстоко кричала на мене, мені хотілося, щоб був хтось, хто міг мене захистити. На жаль, таких людей не було. Сестра воліла не потрапляти матері на очі, коли та була такою лютою. Саме в такі моменти могло перепасти навіть улюблениці Ірі.
Якщо чесно, я заздрила сестрі. Мама любила її, для неї вона була найкращою, вона ні з ким її не порівнювала, щоб уколоти або «дати мотивацію». Сестрі навіть не потрібно було дуже сильно старатися, щоб потрапити на бюджет, адже мама була згодна платити за її навчання.
Чого не скажеш про мене. Я зіпсувала собі багато нервів, поки зубрила відповіді на екзаменаційні питання. І все це під шипіння матері:
– Не надійдеш на бюджет – підеш працювати двірником. Платити за тебе я не збираюсь.
Мені здавалося, я пройшла вогонь, воду та мідні труби, коли вчила все, складала іспити, чекала на результати та подавала документи в інститут. Мені, звичайно, все вдалося. Я навіть заслужила скупу похвалу від матері. Це було справжнє досягнення.
Зі вступом моє життя змінилося. Я переїхала до гуртожитку, де кричати на мене міг лише комендант. Почала підробляти під час навчання, а коли захистила диплом, орендувала квартиру навпіл із подругою.
Жити стало простіше. Навіть мати, коли ми бачилися досить рідко, ніби стала ставитися до мене краще. Принаймні, я більше могла не боятися, що вона почне кричати на мене за щось незначне.
Час йшов. Я ставала все сильнішою та незалежною жінкою, а ось мама навпаки старіла. Все частіше і частіше я помічала її дивний погляд. Наче вона хоче мені щось розповісти, але все ніяк не наважується. Мені не хотілося тиснути на неї. Захоче – розповість.
Цей момент все ж таки настав. Тоді я зайшла до неї у гості ненадовго. Ми з Ірою стали частіше відвідувати її, а сестра навіть хотіла переїхати до матері з чоловіком, щоби було спокійніше. Мама жартувала, казала, що рано її ще списувати з рахунків, що вона ще молода. Дитину їм треба, а не зі старою возитися.
Ми сиділи на кухні, пили чай. Якоїсь миті вона рішуче відставила чашку вбік і розповіла мені все, що тягарем висіло у її душі. У мене ледве волосся дибки не стало.
Мій батько, якого я так любила в дитинстві, на якого ображалася в підлітковому віці, був мені зовсім не батьком. Мати залетіла, завівши інтрижку із дурощів. Зробити аборт не змогла – дізналася пізно. Так і росла я, нагадуючи про скоєну помилку. Пазл у моїй голові склався. То ось чому це все відбувалося.
– Сподіваюся, ти зможеш мені пробачити. Мені шкода, що я зіпсувала тобі все дитинство.
Вона казала так щиро, що я змогла лише обійняти її. Просто та без слів. Чомусь, всупереч дитячій образі, я змогла зрозуміти та пробачити її. Ця таємниця, одна на двох, дуже зблизила нас. Тепер слово «мама» означає для мене набагато більше, ніж раніше.
Звичайно, дитинство мені не поверне ніхто, але я рада, що між нами врешті решт запанував мир.
