Чоловік щиро дивується, що мене не влаштовує. Я ж йому заборонила брати кредити, він їх і не брав. Він просто заклав мої золоті прикраси, щоби на ці гроші купити своїй мамі подарунок.
З мене злість просто через край ллється, бо мені чоловік нічого із золота, окрім обручки, ніколи не дарував. Ці прикраси мені від мами та бабусі дісталися у спадок.
Навіть коли в нас із грошима зовсім погано було, я їх не закладала, якось самі викрутилися. А тут заради того, щоб виконати примху своєї матусі чоловік просто взяв і відніс їх до ломбарду.
Навіть не спитав у мене дозволу. Я, звичайно, йому б і не дала, але щось мені й на думку не спадало виставити на продаж його комп’ютер або ігрову приставку, коли потрібні були гроші.
З грошима у нас вже років зо три не дуже, хоча останнім часом стало трохи легше. Але все одно це “легше” полягає в тому, що тягнемо від зарплати до зарплати, не влазячи в борги.
Близько року тому взагалі було важко. І мені, і чоловікові довелося шукати нову роботу, бо працювали в одній фірмі, яка перестала існувати.
Перебивалися якимись випадковими підробітками та посилено шукали нормальну роботу. Іноді вдома нічого, окрім макаронів, не було. Але й тоді ми нічого не продавали.
Свекруха про наш жалюгідний стан знала, але допомоги від неї не було, тільки співчутливо хитала головою, примовляючи, що все налагодиться.
У мене з сім’ї нікого в живих не залишилося, тому й допомогти мені не було кому. Тільки пара подружок регулярно позичали невеликі суми, великих я сама не брала, боялася, що віддати не зможу.
Близько року тому таки знайшли ми з чоловіком роботи, де платять більш-менш нормально. Але у нас за цей час борги з комуналки набігли такі, що ще виплачувати та виплачувати.
У нас бюджет суворо розписаний, скільки віддаємо за комуналку, скільки можемо на місяць на їжу витратити, скільки треба відкласти, щоб купити до зими взуття.
Ні про які милі дрібниці для себе навіть не думаємо. Навіть на свята ми один одному нічого не даруємо – нема з чого, є більш насущні проблеми.
А ось свекруха не посоромилася нагадати про свій майбутній день народження і замовити подарунок, хоча знає, що в нас грошей немає від слова зовсім.
– Я не наполягаю, але якщо даруватимете, то ось це, – примовляла свекруха, а потім, ніби забувшись, починала “ось ви мені це коли подаруєте”, ніби ми вже зобов’язалися виконати її замовлення.
Чоловік мені почав клювати мозок, що це мама, у неї день народження, вона попросила у нас подарунок. Я чоловікові й сказала, що з сімейного бюджету у нас туди не піде жодної копійки, бо треба борги гасити та самим якось жити.
Чоловік заїкнувся про кредити, але я йому пригрозила голову відкрутити, якщо дізнаюся. І так боргів повні кишені, ще нам кредиту не вистачало заради якоїсь примхи свекрухи.
Мої слова чоловік запам’ятав, тому просто поцупив мої золоті прикраси, які лежали в скриньці, здав їх і купив мамі подарунок.
– Чого ти кричиш? Я викуплю їх потім. А якщо й не викуплю, то нові тобі потім купимо, все одно там одна старість була! – розлютився чоловік, коли я стала на нього лаятися.
Прикраси я викупила сама, зайнявши грошей у подруг. Чоловік того ж дня був відправлений до мами, про яку він так переживає, про розлучення я його попередила.
Мені тепер жити на хлібі та воді, щоб і подругам гроші віддавати, і борг за квартиру гасити. Але це прикраси моїх мам і бабусі, що вже пішли з життя, це пам’ять, це набагато дорожче грошей. І набагато дорожче за чоловіка, який цього не розуміє.
