Я зараз одружена вдруге. Від першого шлюбу маю сина-підлітка. З його рідним батьком ми розлучилися відразу через рік спільного життя.
Не витримав він підгузки, плач дитини ночами та мою післяпологову депресію. Із сином він не спілкується, аліменти взагалі ніколи не платив. Ну, я й викреслила його з нашого життя.
Власне, йдеться не про нього, а про мого другого чоловіка — Василя. Ми з ним познайомилися, коли синові Сашкові було 12 років. Вася практично відразу знайшов з ним спільну мову, і через якийсь час синок став називати його татом.
Ми з Сашком жили на орендованій квартирі. Хороша двокімнатна квартира в центрі міста. Я маю непогану роботу, на якій мене цінують. Зарплата велика, тож я цілком могла собі дозволити винаймати житло. Мої батьки мешкали в однокімнатній квартирі неподалік. Отже, забрати онука зі школи, на гуртки/секції його відвезти — з цим ніколи проблем не було.
А потім я познайомилася із Василем. Він тоді був без роботи. Мама мене, звісно, відмовляла, а я їй заперечувала.
– У будь-якої людини можуть бути тимчасові неприємності, — говорила я їй. — А я Васі допомагатиму. Разом ми впораємося.
І справді допомагала! Цілий рік він був без роботи. Жили ми тоді не разом, але на мою зарплату. А потім вдалося вмовити одного мого знайомого влаштувати Василя на роботу водієм.
Це було справжнє щастя! Мій коханий так окрилився, що одразу ж запропонував мені вийти за нього заміж. А я й не заперечувала — надто вже прикипіла до нього за цей рік. Та й із сином моїм він спільну мову знайшов, а це було найголовніше.
Зіграли весілля. Не пишне, звісно, але цілком красиве. Дивлячись на стосунки Василя з нашим Сашком, моя мама змирилася з таким зятем.
А у Василя – своя квартира. Щоправда, однокімнатна й не в центрі. І він мені запропонував:
– Переїжджайте з сином до мене. Нема чого тепер гроші на орендовану квартиру витрачати.
– А не тісно нам буде в однокімнатній? – Заперечила я.
– Нічого, ми облаштуємось, все буде добре – відповів Вася.
А ще він сказав ось що:
– Гроші, які у нас будуть вільними, ми відкладатимемо, а потім збільшимо житлоплощу.
Я вважала це розумним і тому погодилася.
І ось зараз ми живемо всією сім’єю на мою зарплату, а зарплату чоловіка відкладаємо. Він запропонував ділити її навпіл: на його та на мій рахунки. Але поки що я оплачую все: їжу, одяг, комуналку.
А син вже зовсім виріс. Відчуваю, що некомфортно йому в одній кімнаті з батьками. Та й ставлення Василя до нього якось зіпсувалося. Ні, ви не подумайте, син у мене не складний підліток. Навчається він добре, ходить у спортзал, з нами не свариться. Я вважаю, що усі конфлікти у нас через чоловіка.
Ось якось він заявив синові:
– Після 9:00 вимикаєш комп’ютер, телефоном ні з ким не розмовляєш. Ми живемо в однокімнатній квартирі, треба поважати один одного.
То це він про повагу до себе говорив, а до дитини — яка тут повага? Виходить, що його інтереси — не беруться до уваги?!
Або нещодавно влаштував мені скандал:
– Я з роботи прийшов, втомився, а Сашко ходить по квартирі, голосно тупотить і грюкає дверима — відпочити мені не дає!
А я розумію, що синові простору не вистачає. До того ж він підліток, а всі вони незграбні. Ну тупнув десь голосно, грюкнув, то в чому проблема? Невже стерпіти не можна?
Та й до мене Вася став жахливо ставитись. Все його почало дратувати! У нас на кухні диван стоїть, то він після вечері на нього лягає і телевізор дивиться. А на мене зривається:
– Ти чого кран відкрила? Адже вода шумить, нічого не чути! Не можеш потім посуд помити?
– То коли потім? – Заперечую я. — Ні вночі ж мені посуд мити! Мені, до речі, завтра теж на роботу.
– У своїй хаті спокою немає! — бурчить чоловік.
Або нещодавно знову влаштував скандал на порожньому місці. Я встаю раніше за всіх. Потім буджу сина. А чоловік на роботу встає пізніше за всіх. Ну і вийшло так, що ми Василя розбудили завчасно. Після того, як син пішов, ух як чоловік на мене кричав!
Я останнім часом вже навшпиньки по квартирі ходжу. А ночами плачу — втомилася від цих конфліктів.
– Ми вже п’ять років на квартиру збираємо, — сказала я чоловікові. — Ті гроші, що на моєму рахунку, я не чіпаю. Думаю, якщо й у тебе стільки ж, то ми вже цілком можемо продати однокімнатну і купити двушку.
– А чого ти вирішила, що нам треба її продавати? — відповів Василь.
– То ти ж сам казав… — розгубилася я.
– Мало що я казав, — відповів чоловік. – А тепер передумав. Ті гроші, що ми збираємо, нам на старість залишаться.
– То як же ми так і будемо все життя з дорослим сином в однокімнатній квартирі жити? – оторопіла я.
– Ну чому? Він виросте і своє житло придбає. Або зніматиме — ти ж знімала.
Чоловік поставив крапку у цій розмові. А я розумію, що більше жити так не можу. Не повинні ми з сином терпіти все це. Напевно, розлучатимусь і знову квартиру двокімнатну винайматиму. Тільки не розумію, як тепер гроші ділити.
Раптом чоловік попросить усі його заощадження з мого рахунку повернути? Від нього можна очікувати, що завгодно! І не доведеш, що весь цей час ми на мою зарплату жили.
