Я згадую напружене обличчя мами на нашому весіллі і загадкові слова: «Ой, дітки, що ж я роблю! »

Від мене пішла дружина. Вдома порожньо, тихо і сумно. Тепер я не люблю вихідні, рятує тільки робота. Ви не подумайте, що я алкоголік або дебошир який-небудь. Я досить симпатичний хлопець, мені 27 років, не п’ю, не курю.

Я маю вищу освіту, юрист. У мене немає накачаної мускулатури, і я трохи повненький, але не всім же бути таким, як Шварценеггер в молодості. У нас з дружиною окрема двокімнатна квартира (дякую батькам, допомогли купити), обидва працюємо, отримуємо нормальні гроші.

Дружина у мене дуже хороша, симпатична, добра, роботяща. Вдома у нас завжди порядок, готує вона смачно. Після роботи я завжди раніше летів додому, там було тепло і затишно, там чекала мене кохана людина.

Розумію, хочете запитати: «Так що ж ви, хлопці, з жиру скаженієте? Багато хто про таке життя можуть тільки мріяти, а у вас вже все є! Живіть і радійте! ».

Не виходить радіти. У мене не може бути дітей. Я в дитинстві переніс страшну хворобу з назвою свинка. В пам’яті у мене залишилося тільки те, що я лежав у лікарні і не ходив в школу. І ось через 15 років ті мої прогули обернулися такою бідою.

Скільки ми з дружиною обійшли лікарів, у скількох бабок побували, до яких тільки цілителів не зверталися, перед скількома іконами просили про допомогу. Нічого не допомогло, у нас стали потихеньку опускатися руки.

Дружина стала віддалятися від мене, вечорами ми сиділи по різних кімнатах, я дивився телевізор, вона читала. А одного вечора сказала, що завтра їде в Київ, що подруга знайшла їй роботу, що поки молода, хоче почати життя спочатку, хоче, щоб в її будинку було шумно і весело.

На наступний день ввечері я залишився один … Про свою хворобу я дізнався тільки через два роки після весілля. Я й гадки не мав про таку біду.

Тепер думаю, що моя мама знала все. Я згадую її напружене обличчя на нашому весіллі і загадкові слова: «Ой, дітки, що ж я роблю! ».

Тоді я не надав їм значення, а тепер розумію їх страшний зміст. В душі я розумію, що життя не закінчується. Десь в нашому місті живе хороша самотня жінка з дитиною, якій я можу стати чудовим батьком.

Але це не зараз, може бути, коли-небудь, набагато пізніше. Нехай пройдуть болі про кохану дружину, ми з нею прожили щасливі п’ять років. Нас разом дуже багато що пов’язує. І дружину я розумію. Їй дуже хочеться мати своїх дітей, а я не можу подарувати їй таку радість. Нагуляти на стороні? Це не для неї. І не для мене. Взяти з дитячого будинку? А чому, якщо можна мати свого, рідного, кровного, виношеного і вистражданого.

А якби я до весілля знав про свою біду? Що мені треба було б робити? Відразу сказати всю правду, щоб вона жила зі мною через жалість? Або просто б прогнала відразу? Або просто на неї не дивитися? І на жінок взагалі не дивитися?

А чи права моя мама, що все приховала від нас? Адже у нас були ці щасливі роки! І маму я розумію! Вона хоче щастя своєму синові. Але чи можливо щастя такою ціною? Виходить, що правда у кожного своя. Мабуть, все-таки однієї єдиної для всіх правди не існує. А може бути, правда одна, а виправдання у кожного своє? Це все теоретичні питання … А поки вдома тихо і тужно …