– Мамо, а в мене новина, – Поліна присіла на край дивана, стискаючи в руках телефон. Її щоки порожевіли, очі блищали. – Я при надії. Ми з Віктором чекаємо на дитину.
Ольга завмерла з кухлем у руках. Радість спалахнула всередині неї, немов яскрава іскра, але за нею потяглася тривога. Вона поставила кухоль на стіл і обійняла дочку.
– Поліно, це ж чудово! – Прошепотіла Ольга, притискаючи дочку до себе. – Я така рада за вас.
Поліна усміхнулася, вивільнилася з обіймів і відкинула волосся назад.
– Я знала, що ти зрадієш.
Ольга сіла поряд. Радість була справжньою, але питання самі лізли в голову. Вони жили на орендованій квартирі, Віктор працював менеджером, Поліна – дизайнером на віддаленні. Грошей вистачало на життя, але з дитиною все стане інакше.
– Полін, а ви подумали, як будете з малюком на орендованій квартирі? – обережно спитала Ольга. – Чи зручно буде? І фінансово ви впораєтеся?
Дочка насупилася. Посмішка сповзла з її обличчя, поступившись місцем роздратуванню.
– Мамо, ну ось знову ти за своє, – Поліна різко встала і відійшла до вікна. – Мами моїх подруг вимагають від дочок онуків, благають скоріше здійснити їхню мрію. А ти ставиш такі запитання, ніби відмовляєш мене.
– Я не відмовляю, Поліно, – Ольга теж підвелася, простягаючи руки до дочки. – Я просто переживаю за тебе. Я ростила тебе сама, пам’ятаєш?
– Батько пішов, коли я була на сьомому місяці. Я знаю, що таке злидні та безгрошів’я. І не хочу, щоб ти через це пройшла.
Поліна невдоволено подивилася на матір.
– Ми з Вітею все продумали, мамо. Ми не діти, не хвилюйся. У нас є план.
Ольга кивнула. Вона хотіла вірити дочці. Хотіла вірити, що в них справді все вийде. Але тривога не відпускала.
Весь термін доньки Ольга не могла натішитися. У неї буде онук. Хлопчик. Вона в’язала крихітні шкарпетки, купувала брязкальця, готувала подарунки.
Щоразу, коли бачила щось миле для немовляти, не могла втриматись і брала. Її двокімнатна квартира поступово наповнювалась дитячими речами. Поліна дзвонила рідше, але Ольга не ображалася – розуміла, що доньці зараз нелегко.
А ближче до дев’ятого місяця Поліна зателефонувала з проханням, більше схожим на вимогу.
– Мамо, нам потрібні гроші на візок, ліжечко та всякі дрібниці для дитини, – дочка говорила швидко, майже скоромовкою. – Ми самі не тягнемо зараз. Віктору зарплату затримали…
Ольга, звісно, дала гроші. Як не дати? Але розуміння, що дочка і зять не справляються, тепер не давало спокою ні вдень, ні вночі.
Вона акуратно розпитувала Поліну, чи все гаразд, чи не потрібна допомога. Дочка тільки хитала головою, посміхалася і повторювала:
– Все буде гаразд, мамо. Не хвилюйся так.
Ольга змушувала себе повірити. Примушувала засунути тривогу якомога далі й радіти майбутній події.
І ось у неї з’явився онук. Гарний, здоровий, міцний хлопчик – Олег.
– Олег Вікторович, – шепотіла Ольга, хитаючи його на руках у лікарні. Малюк спав, і весь світ стиснувся до розміру цієї крихітної грудочки.
Перший день вдома Ольга провела поряд із дочкою. Готувала їжу, гойдала онука, міняла підгузки, давала Поліні відпочити.
Віктор крутився поруч, але все робив невпевнено, наче боявся не правильно доторкнутися до сина. Ольга взяла ініціативу на себе – показувала, пояснювала, допомагала.
Тиждень вона провела у квартирі доньки. І за цей тиждень помітила те, на що раніше не звертала уваги. Одягу для дитини було мало, жодних запасів.
Пляшечок дві штуки – хоча потрібно було хоча б п’ять. Підгузки купувалися по одній пачці. Вона розуміла – дочка та зять просто не готові до дитини.
Але мовчала. Поліна зараз була нервова, Віктор теж. Будь-яке зауваження могло викликати сльози чи скандал.
На десятий день Ольга поїхала до себе, бо Поліні стало краще. Ольга не хотіла їм заважати. Не хотіла нав’язуватись. Вони повинні стати сім’єю, а вона – просто люблячою бабусею, яка приходить у гості.
Вдома Ольга навела лад, перепрала білизну, приготувала їжу. Думала про те, що варто онуку прикупити одяг та принести, як подарунок. Малюк так швидко росте, скоро знадобляться речі більшого розміру.
На третій день пролунав дзвінок у двері. Ольга відчинила – на порозі стояла Поліна з Олегом на руках. Дочка виглядала стомленою. Під очима красувалися темні кола. Волосся зібране в недбалий хвіст.
– Поліно! Олежка! – Ольга зраділа, пропускаючи їх у квартиру. – Якраз хотіла до вас заїхати. Ось подарунки для малюка приготувала.
Поліна кивнула, пройшла до кімнати та подивилася на годинник.
– Мамо, мені у справах треба, – швидко заговорила дочка. – Доглянеш Олежка? Я тут суміш принесла, пляшечку. Ти впораєшся?
– Звісно, впораюся, – Ольга взяла онука на руки. – Скільки тебе не буде?
– Кілька годин. Мені треба щось вирішити. Дякую, мамо.
Поліна поцілувала сина в верхівку і пішла. Ольга залишилася з онуком одна.
Минула година. Потім друга. Третя. Ольга годувала Олега, сповивала, заколисувала. Малюк плакав, потім засинав, потім знову прокидався. Настав вечір. Потім ніч. Ольга зателефонувала дочці близько десятої вечора.
– Поліно, ти скоро? – Запитала Ольга.
– Мамо, вибач, я дуже зайнята, – відповіла Поліна. Десь на фоні грала музика. – Заберу Олежка вранці. Ти ж упораєшся?
– Так, але…
– Дякую, мамо. Ти найкраща!
На серці було неспокійно. Ольга захитала Олега, поклала його спати й сама лягла поруч, прислухаючись до кожного його подиху.
Вранці пролунав дзвінок у двері. Ольга пішла відчиняти, несучи Олега на руках. На порозі стояли Поліна та Віктор – із сумками та валізами.
– Що трапилося? – Ольга розгублено дивилася на них.
Віктор мовчки заніс речі до передпокою. Поліна увійшла слідом, зняла куртку та повісила на вішалку.
– Мам, ми з Віктором подивилися і зрозуміли, що не тягнемо оренду квартири, – сказала дочка так, ніби йшлося про щось само собою зрозуміле. – Тож житимемо тепер тут. Ти ж не проти? Це ж і мій будинок начебто.
Ольга застигла. Хіба може вона залишити дочку та онука на вулиці? Звісно, ні.
– Проходьте, – тихо сказала Ольга.
Перший день вони обживалися. Віктор тягав речі, Поліна розбирала сумки. Олег майже весь час був з Ольгою. Вона годувала його, міняла підгузки, заколисувала. Дочка та зять були зайняті своїми справами.
Увечері Віктор заніс ліжечко в кімнату Ольги. Вона збентежено дивилася, тримаючи онука на руках.
– Що ви робите?
Поліна увійшла до кімнати.
– Моя кімната менша, мамо. Тут Олегу буде зручніше.
Ольга навіть пікнути не встигла. Ліжечко занесли, постільну білизну розстелили, речі малюка розклали на полицях.
Ольга не помітила, як перетворилася на «матір» дитини. Поліна постійно кудись йшла, чимось була зайнята. Віктор пропадав на роботі.
Ольга вставала ночами до Олега. Та й удень була завжди поряд з онуком. Дочка спала у своїй кімнаті, не прокидаючись на плач сина.
За два тижні Ольга спробувала поговорити з Поліною.
– Поліна, дитині потрібна мама, а не бабуся, – сказала Ольга, наливаючи собі чай. – Те, що відбувається, неправильно.
– Що неправильно? – Поліна відірвалася від телефону. – Ти ж сама рада допомагати. Говорила, що щаслива бути поряд з онуком.
– Рада, але…
– От і чудово. Мені зараз проєкт треба здати. Вітя теж працює, грошей треба більше заробляти. А ти вдома, тобі не важко.
Ольга промовчала. Вона надто втомилася, щоб сперечатися.
А потім Ользі запропонували вийти на роботу. У знайомого директора з’явилася вакансія у школі. Вчитель української мови – саме її спеціальність.
Вона думала кілька днів і вирішила, що час. Олегу вже три місяці, Поліна має взяти турботу про сина на себе.
Ольга повідомила про це за вечерею.
– Мені запропонували роботу, – сказала Ольга. – У школі. Гарна ставка, зручний графік.
Поліна підвела голову. Віктор завмер з виделкою на півдорозі.
– Що? – перепитала дочка.
– Я виходжу на роботу. З наступного тижня.
– Ти з глузду з’їхала? – Поліна різко встала. – Як ти взагалі могла подумати про роботу? Хіба ти не бачиш, що потрібна онукові? Ти повинна з ним сидіти! Хіба так мати робить з донькою, з онуком?
Ольга теж підвелася. Втома, що накопичилася за три місяці, раптом прорвалася назовні.
– Я все тобі прощала, бо ти тільки стала мамою, – Ольга тихо говорила. – Але вистачить! Олег – твій син! Син! І саме ти маєш бути поруч із хлопчиком! Не бабуся! А ви просто скинули на мене дитину і продовжуєте жити на втіху.
– Я взагалі працюю! – втрутився Віктор, кидаючи виделку на тарілку. – Мені ніколи з дитиною поратися. Хтось має гроші заробляти.
Поліна схрестила руки на грудях.
– Я зрозуміла, що не готова стати мамою, – випалила дочка. – І взагалі, що ти обурюєшся? Ти ж так раділа появі онука!
– Я рада! Як і раніше, рада! – Ольга зробила крок до дочки. – Але в мене вже немає сил виховувати маленьку дитину. Я не можу по п’ять разів вставати до нього вночі, постійно заколисувати та няньчитися. Я постаріла!
Поліна пирхнула.
– А якщо я просто вранці йтиму і залишатиму дитину на тебе, то що ти зробиш?
Ольга на хвилину замислилась. Її серце билося, руки тремтіли. Але вона знала – відступати не можна.
– Зателефоную в органи опіки, – серйозно відповіла Ольга. – І хоч у мене серце кров’ю обливатиметься, але Олега у вас заберуть.
Віктор та Поліна притихли. Дочка дивилася на матір широко розплющеними очима.
– Ти серйозно?
– Абсолютно, – кивнула Ольга. – Олегу потрібні батьки! Двоє дорослих батьків, а не легковажних дітей, які так і не подорослішали. Вам час це зрозуміти!
У кімнаті Олег заплакав. Ольга подивилася на дочку.
– Іди до сина.
Поліна повільно вийшла із кухні. Ольга перевела погляд на Віктора.
– Більше вам спуску не дам, – сказала Ольга. – Я піду працювати. А ви почнете дбати про сина. Інакше Олега заберуть. Зрозуміло?
Віктор зніяковіло кивнув головою, опустивши очі.
Цього ж вечора ліжечко перенесли до дочки. Ольга лягла спати у своїй кімнаті – одна. Вона спала всю ніч, не прокидаючись. Вранці, коли встала, почула, як Поліна гойдає Олега, наспівуючи йому колискову.
Ольга ходила до школи, вела уроки, перевіряла зошити. Поверталася ввечері стомлена, але задоволена. Вдома її зустрічав онук – на руках у Поліни чи Віктора.
Дочка почала няньчитися із сином, любити його по-справжньому. Зять теж крутився біля Олега – купав його, грав, гуляв вечорами.
А Ольга допомагала, коли справді було потрібно. Давала важливі поради, нагадувала, як уникнути помилок. Але Олег був із батьками. Як і має бути!
Ольга була рада. Вона домоглася свого – змогла змусити дочку та зятя подорослішати та стати батьками. І це було правильно і справедливо.
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
