У нас із дружиною раніше ніколи проблем не було. Зустрілися ми ще студентами, одружилися одразу після випуску. Кохали один одного по-справжньому, нехай наші стосунки й були далекі від тих, що показують у кіно. Разом зростали, як особистості, разом платили іпотеку, будували своє майбутнє. І обидва наші сини були запланованими та бажаними.
І я, і Люда завжди хотіли показати нашим дітям, що сімейне кохання та підтримка – основа щасливого життя. Але якось все пішло кудись не туди. З роками між нами ніби починала рости стіна. Робота, домашні справи, оплата кредитів за машину та квартиру, батьківські збори.
За рутиною ми навіть не помітили, як стали рідше спілкуватися, рідше ділитися своїми почуттями, а під кінець дня ні про яку близькість навіть не йшлося – обидва просто валилися з ніг від втоми.
Зі сторони все було в повному порядку – любляча та дружня сім’я, якій заздрять сусіди, пишаються діти та наводять приклад вчителя. Але чим довше ми не звертали увагу на наші розбіжності, тим більше наш маленький конфлікт переростав у повномасштабну сімейну кризу.
Якоїсь миті стало зрозуміло, що з віком наші погляди на життя сильно змінилися. Спочатку мовчання перетворилося на сварки з будь-яких дрібниць. Ми не слухали й не чули один одного, припинили радитись один з одним і робили так, як вважали за потрібне.
Незабаром навіть діти помітили, що щось не так. Ситуація в сім’ї почала впливати на Павла з Віталіком. Ми це, якщо чесно, навіть не одразу помітили. Сини просто стали рідше нам про щось говорити, брехали і якось навіть цуратися нас із Людою.
Вічно це продовжуватися не могло. Ситуація дійшла до краю одного новорічного вечора, коли мої батьки запросили нас відзначити свято до себе. І ось треба було нам посваритися одразу після курантів?
Діти у дворі з дідусем вітали сусідів, раділи святу, а ми як два вперті барани зчепилися один з одним на кухні через нісенітницю. І це у таке світле сімейне свято!
У розпал нашої сварки на кухню повернулися мій батько і діти. І тут ми нарешті й побачили, що хлопці давно вже все зрозуміли та зовсім не бажали мати хоч якесь відношення до нашого конфлікту. В очах молодшого сина відбився страх, а старший намагався його відвести.
Батько зітхнув, виставив хлопчаків за двері та зачинив їх. Після чого сів на стілець, і втомлено глянув на нас.
– Задоволені? Хлопці злякались, що ви розлучитеся з дня на день. Їм однокласники вже розповіли, які наслідки від розлучення на них можуть чекати. І яка муха вас взагалі вкусила, ви ж були такою дружньою родиною? Андрію, хіба ми з матір’ю тебе так виховували? Ти мужик чи хто? А ти, Людо? На біса вам ця лайка здалася?
Ми переглянулись, не знаючи, що відповісти. Виникло відчуття, що дітьми вже стали ми. Стоїмо ось, намагаємось виправдатися перед дорослою людиною за розбиту в розпалі ігор вазу. Батько глянув на нас і сказав, що нам треба сісти та поговорити відверто. Саме це дозволило його шлюбу з моєю матір’ю протриматися стільки років.
Пообіцявши взяти онуків на себе, батько вийшов із кухні. Ми ж сіли на стільці біля столу і якийсь час мовчали, обмірковуючи все, що сталося. Я і Люда нарешті усвідомили – наш конфлікт стосується не лише нас двох, але всієї нашої родини загалом.
Я заговорив першим. Розмова вийшла довгою і дуже складною. Під пісні в телевізорі ми ніби заново побачили одне одного. Втомлених, але тих, що все ще кохають один одного. Розлучатися нам не хотілося точно.
Спочатку ми намагалися відновити стосунки самі – почали частіше розмовляти, навіть якщо втомилися, ділитися переживаннями та страхами, частіше брати участь у житті дітей.
І якщо наші хлопчаки трохи відтанули й припинили нас з дружиною уникати, то між нами тріщина хоч і перестала розповзатися ширше, але вона не заростала. Ми ніби вперлися в глухий кут. Тоді Людмила вперше заїкнулася про сімейного психолога.
Першою моєю реакцією було обурення, яке я досить швидко проковтнув, щоби не розпочинати нову сварку. Справа навіть не в тому, що для більшості наших людей похід до психолога та психіатра це щось не нормальне. А в тому, щоб розповісти про конфлікт сторонній людині. Мені це здавалося майже неможливим.
Але ще через кілька місяців, коли стало зрозуміло, що власними силами нам не обійтися, я здався. Нехай подібні практики для нашої країни були немов у новинку, але спробувати все ж таки варто. Добре, що у нашому місті такий фахівець знайшовся.
І якщо чесно… це було найздоровішим і наймудрішим рішенням у нашій ситуації. Не вірте, коли вам кажуть, що психологи лише гроші тягнуть. Наш психолог принаймні відпрацювала все до останньої копійки.
На її сеансах ми знову вчилися слухати один одного, обговорювати свої проблеми та шукати компроміси. У міру просування в терапії ми побудували нові способи вести діалог один з одним і вирішувати проблеми, які раніше здавалися непереборними.
Дуже довго і болісно, але все-таки нам вдалося відновити наші відносини. Мовчання, недовіра та сварки змінилися на відкриті розмови та вираження почуттів. З’явилися нові сили працювати та жити.
У нашу пару повернулася не лише духовна, а й фізична близькість. Ми знову почали сміятися разом, гуляти та відчувати тепло від усмішок один одного, як це було колись у молодості.
