Як тільки у нас з’явився син Євген, ми з чоловіком повністю поринули у його виховання. Вкладалися у його розвиток, розповідали йому багато цікавих фактів та історій. Робили все, що було в наших силах, щоби хлопчик всебічно розвивався. І це швидко дало плоди.
Женя ще із середніх класів захопився точними науками. Він міг годинами розповідати нам після школи про те, що було на уроці фізики чи математики, читав багато книжок про те, як створений наш світ та космос. Трохи згодом його зацікавили й уроки астрономії. Син мріяв стати вченим.
Ми були дуже раді, що у нашої дитини з’явилася ціль у житті. Наступним нашим завданням було дати зрозуміти Жені, що йому відкритий весь світ. Головне – старанно йти до своєї мрії.
У випускному класі Женя заявив, що хоче навчатись за кордоном. На той час він вже вибрав заклад, залишилося скласти усі іспити. Ми були здивовані та не дуже хотіли так далеко відпускати дитину, але все ж таки підтримали його.
Син цілий рік старанно працював, вивчав іноземну мову, фізику та математику. Після іспитів Женя дуже хвилювався і з нетерпінням чекав на результати, за підсумком він вступив до Німеччини.
Ми відсвяткували його вступ, ціле літо давали дитині настанови та постійно нагадували йому, що дуже сумуватимемо.
Наприкінці літа ми з чоловіком допомогли синові зібрати речі та за тиждень до початку нового навчального року відвезли його за кордон. Прощатися з єдиною дитиною було дуже важко і болісно. Ми плакали та постійно обіймали Женю перед тим, як розстатися. На прощання син сказав нам:
– Мамо, тату, я вас дуже люблю! Обіцяю, коли я повернуся, я стану хорошим фахівцем, і ви пишатиметеся мною! Я багато працюватиму для цього, як ви мене й навчали. Люблю вас!
– Ми теж дуже любимо тебе, синку! Щасливого тобі шляху!
Перші кілька місяців ми часто зідзвонювалися з сином, але після першої хвилі проміжних іспитів Женя все рідше і рідше писав чи дзвонив сам, а до кінця року взагалі перестав брати трубку.
На всі наші повідомлення він відповідав сухо та казав, що працює над якимось черговим проєктом чи готується до сесії. Ми розуміли, що не варто відволікати сина від підготовки до іспитів, тому просто почали чекати на його приїзд на канікули. Але наприкінці травня Женя зателефонував і пояснив, що не зможе приїхати, бо його запросили на додаткові літні заняття, і він погодився.
– Я дуже сумую за вами, але я ніяк не можу відмовитися від такої пропозиції. Ви самі мене вчили постійно набувати нових знань і навичок, так що я твердо вирішив для себе брати все можливе від навчання. Я обіцяю дзвонити та писати вам, але приїхати зможу, напевно, лише наприкінці навчання через 2 роки.
Усім своїм сусідкам і подругам я казала, що все добре, адже Женя у нас дуже тямущий і працьовитий хлопчик. Йому все по зубах.
Але в душі дуже засмутилася від такої новини. Чоловікові теж було нелегко, але він тримався і не показував. Ми дуже сумували за дитиною, без неї наш побут був дуже нудним. Ми з нетерпінням чекали на його випуск.
На початку літа, в неділю, хтось зателефонував у двері. Чоловік лежав на дивані та дивився телевізор, доки я варила борщ. Я подумала, що це сусідка хоче попросити у нас солі чи борошна, тому не сильно морочилася із зовнішнім виглядом. Відчинила я двері в хатньому халаті та з кришкою від каструлі в руках.
А на порозі стояв Женя з букетом!
Кришка з гуркотом впала на підлогу, а я швидко гукнула чоловіка і кинулась обіймати та цілувати коханого сина! Через 15 хвилин ми вже сиділи на кухні за столом, пили чай та слухали історії сина. Він довго розповідав нам про культуру та традиції Німеччини.
Про те, що його запрошують на роботу. Про те, що він дуже шкодує про таку довгу розлуку і розуміє, як важко нам було всі ці 3 роки. Про те, що він обіцяє приїжджати до нас за кожної можливості. Ми до пізньої ночі розмовляли про різні речі, і нам зовсім не хотілося спати. Це був найкращий день у нашому житті!
Але недовго ми раділи. За кілька днів син повідомив, що їде працювати до Німеччини. Він обіцяв, що часто дзвонитиме нам і приїжджатиме в гості. Але його слова так і залишились лише словами.
Поїхавши, Женя зовсім забув про нас. Так жодного разу і не приїхав, лише дзвонив раз на кілька місяців.
Чому так? Де ми з чоловіком припустилися помилки. Навіщо ми змалку намагалися прищепити йому інтерес до науки? Можливо, якби не наші добрі наміри, син би нікуди не поїхав. А тепер виходить, що наука та кар’єра стали для нього важливішими, ніж батько з матір’ю.
