– Два тижні, Вероніко, – Ігор гримнув важким шкіряним портфелем по обідньому столу, аж порцелянова чашка смикнулася і брязнула об блюдце.
– Якщо твоя тринадцятирічна Софія за чотирнадцять днів не звільнить дальню спальню, я особисто виставлю її речі на сходовий майданчик, – мені під домашню студію потрібна її кімната!
Вероніка навіть не здригнулася. Вона акуратно відставила чашку, повільно підняла очі на чоловіка і зустріла його переможний, відверто нахабний погляд.
Ігор стояв, уперши руки в боки, розправивши плечі, наче щойно виграв вирішальний раунд, відправивши підлітка в нокаут. Вони забрали дівчинку з Житомира після заги.белі батьків три роки тому.
– Софія нікуди не поїде, – рівно вимовила Вероніка, відчуваючи, як усередині все стискається в крижану грудку. – Це і її будинок теж, Ігорю. Ми обговорювали це, коли оформляли опіку.
– Це мій будинок! – гаркнув він, нахиляючись до її обличчя так близько, що вона відчула запах його дорогих парфумів упереміш з хмелем.
-Я виплачую іпотеку за ці чотири кімнати у центрі Києва! Я тягну на собі всю фінансову рутину! А це дівчисько тільки їсть, дерзить і займає тридцять квадратних метрів, які мають приносити користь.
– До мене завтра приїжджає звукоінженер із Харкова, ми запускаємо новий подкаст-продакшн. Мені потрібен простір. Вибирай: або твою малолітню родичку ми відправляємо в інтернат із цілодобовим проживанням, або ви з’їжджаєте разом.
– Ти зараз серйозно? – Вероніка дивилася на людину, з якою прожила сім років, і вперше бачила перед собою абсолютно чужі, зухвалі очі.
– Абсолютно! Час пішов. Годинник цокає, Ніко, – Ігор посміхнувся, розвернувся на підборах, штовхнув рюкзак Софії, що попався під ногу, і вийшов з квартири, голосно грюкнувши вхідними дверима.
З коридору, затамувавши подих, спостерігала сама Софія, стискаючи в кулаках край розтягнутого светра. Ніка подивилася на сестру, мовчки підвелася і підійшла до неї, але в голові вже клацнув тумблер: плакати вона більше не буде.
Квартира поринула у важку, дзвінку тишу. Софія, ковтаючи сльози, тихо пішла до себе, а Вероніка лишилася сама на кухні.
Замість піддатися паніці, вона підійшла до сейфа в робочому кабінеті Ігоря – кодовий замок він ніколи від неї не приховував, вважаючи дружину надто далекою від ділових питань. Усередині лежали теки із документами їхнього спільного логістичного підприємства «Дніпро-Транс».
Ігор щиро вірив, що одноосібно контролює компанію, адже оперативне керівництво за роки шлюбу зосередилося у його руках.
Але Вероніка, яка мала вищу юридичну освіту і до весілля працювала провідним аналітиком, пам’ятала те, що чоловік за давністю років вважав за краще забути.
Вона почала перебирати папери, і вже за двадцять хвилин у її руках була статутна документація підприємства, зареєстрованого ще до їхнього шлюбу.
Нюанс полягав в іншому: п’ять років тому, коли Ігор прогорів на невдалих контрактах і виявився винен велику суму кредиторам, саме батько Вероніки врятував його від розорення, викупивши частку та переоформивши установчі документи із внесенням прихованого пункту про захист міноритарних активів.
Серед документів лежав аудиторський звіт та зашифрований цифровий носій із фінансовими транзакціями за останній рік.
Підключивши ноутбук і відкривши диск, Вероніка втратила мову: Ігор пів року виводив кошти компанії на рахунки сторонніх контрагентів, готуючись до навмисного банкрутства та переоформлення активів на нову партнерку – того самого «звукоінженера з Харкова».
Телефонний дзвінок пролунав об одинадцятій вечора, коли Ігор, упевнений у своїй безкарній правоті, відпочивав у барі на Подолі.
Вероніка набрала номер головного юриста та за сумісництвом міноритарного співзасновника «Дніпро-Транс» – старого ділового партнера її батька, Анатолія Степановича.
– Анатолію Степановичу, добрий вечір. Вибачте за пізній дзвінок. Нам потрібно терміново перевірити стан рахунків компанії та скликати позачергову раду директорів на завтрашній ранок.
– Ніка? Що сталося? Ігор знову вплутався у сумнівну авантюру? – голос юриста у слухавці звучав тривожно.
– Гірше. Він вирішив, що компанія належить виключно йому і почав зливати бюджет на рахунки своєї пасії. У мене на руках повні виписки з комп’ютера, включаючи докази виведення коштів.
– Якщо ми не заблокуємо його повноваження прямо зараз, до кінця тижня від «Дніпро-Трансу» залишаться лише борги.
На тому кінці дроту виникла пауза, яка змінилася важким зітханням. Анатолій Степанович знав батька Вероніки багато років і чудово розумів реальний стан справ.
– Ти впевнена у цих цифрах? Якщо ми почнемо процедуру усунення, дороги назад не буде. Це жорсткий корпоративний конфлікт, Вероніко.
– Я надсилаю вам копії документів прямо зараз. Готуйте рішення про анулювання його генеральної довіреності та позовну заяву про розірвання шлюбу з розподілом майна.
– Завтра о десятій ранку зустрінемося в центральному офісі. Подивимося, як він відреагує, коли зрозуміє, що квартира, в якій ми живемо, купувалась у тому числі коштом з дивідендів, оформлених на сімейний актив.
…О десятій ранку наступного дня Ігор йшов коридором офісного центру з нахабною усмішкою, тримаючи за руку струнку жінку у діловому костюмі.
Він відчинив двері конференц-залу, розраховуючи провести там робочу нараду, але за овальним столом на нього чекав сюрприз: Вероніка у суворому темному костюмі, Анатолій Степанович та двоє співробітників юридичного департаменту.
– Це ще що за вистава? – Ігор гидливо насупився, відпускаючи супутницю. – Ніко, ти зовсім втратила розум? Я просив тебе залишатися вдома! Що ти робиш у переговорній компанії?
– Проходь, Ігорю. І супутницю свою запроси, їй теж корисно послухати, – спокійно відповіла Вероніка, не підводячи очей від паперів.
– Яка супутниця?! Це наш новий директор з розвитку! Геть звідси, я викликаю охорону! – Ігор рвонувся до телефону на тумбі, але Анатолій Степанович спокійним жестом посунув до нього теку в червоній палітурці.
– Не раджу метушитися, Ігорю Сергійовичу. На цих сторінках – докладна фінансова звітність щодо всіх твоїх переказів за останні вісім місяців.
– Матеріалів достатньо для аудиторської перевірки та звернення до правоохоронних органів. Твої електронні ключі підпису вже деактивовано, а рахунки фірми тимчасово заблоковані за заявою співвласників.
Ігор зблід, його самовпевненість миттєво випарувалася, поступившись місцем гарячковому переляку. Він жбурнув теку на стіл і дивився на дружину:
– Ти… не посмієш! Ти без мене ніхто! На які кошти ви з сестрою жити будете?
– На дивіденди від контрольного пакета акцій, які за документами належать нашій родині, – Вероніка встала, дивлячись на нього згори вниз.
-Ти був лише найманим керуючим із широкими повноваженнями. А твоя частка у квартирі повністю піде у залік компенсації фінансових втрат компанії.
Його супутниця одразу зробила крок назад, усвідомивши масштаб проблем, і мовчки вийшла з кабінету, не промовивши на прощання жодного слова.
Ігор залишився стояти посеред кімнати, судомно ковтаючи повітря. Його обличчя перекосило від злості, але голос одразу став слізним:
– Ніко… Ми ж родина. Я просто розлютився вчора, втомився на роботі… Давай обговоримо все вдома, навіщо виносити сміття з хати!
– Вдома? – Вероніка трохи нахилила голову, і в її погляді читалася повна відсутність будь-яких ілюзій. – У тій самій хаті, звідки ти вчора збирався вигнати дитину? У тебе є рівно дві години, щоб забрати свої особисті речі зі спальні. Після цього доступ до квартири буде закрито.
Через три дні Ігор винаймав невелику квартиру на околиці, залишившись без доступу до активів компанії та з перспективою тривалого розгляду.
А у дальній кімнаті у центрі Києва Софія розставляла на столі нові мольберти та фарби, які їй привезла сестра…
Як ви вважаєте, чи має рацію Вероніка, що так жорстко обійшлася з чоловіком за один день, чи їй слід було дати йому шанс одуматися заради збереження сім’ї? Поділіться своєю думкою в коментарях.