Моїй бабусі 72, вона дуже активна, почала вчити англійську на дозвіллі, хоч всі над нею і жартували. Вона все життя прожила з покійним дідом, який її сильно ображав, і на старості вирішила пожити для себе.
Я всім серцем підтримувала її. А на диво всім родичам 2 роки тому вона познайомилася з чоловіком її років з Норвегії. Він приїжджав до неї один раз, але з сім’єю вона його не познайомила, боячись насмішок.
В Українців є одна така погана риса, називається заздрість. Тільки в наших людей її видно здалеку а проявляється вона а пирсканні ядом.
Ще через рік вони одружилися, і вона поїхала. Ми тримали зв’язок в соціальних мережах і бачили як вона міняється в кращу сторону.
Родичам не казали нічого, дехто взагалі рахував що її вже немає. Звісно нас трішки хвилювало де вона, як живе, з ким. Часто запрошували в гості, але вона відмовлялася. Нареченого ми її не бачили.
А вчора вони приїхали до нас: спортивний симпатичний чоловік, якого навіть старим не назвеш, схудла, підтягнута, засмагла бабуся в джинсах і модною блузці, з зачіскою, очі сяють, тримаються за ручки.
Вона такою щасливою ніколи не була, виглядала на 50, а не своїх 80 років Непогано говорить по-англійськи, вчить норвезький, подорожують.
Посиділи годину і пішли по музеям. А ми з мамою, зовсім очманілий, мовчали весь день. Ввечері почали дзвонити родичі, а ми і казати не знаємо що.
З одного боку бабуся щаслива, з іншого нам з нашим менталітетом важко прийняти такий спосіб життя. Коротше треба щось вигадати, але що? Як пояснити все родичам, і чи варто?
