Дарина була моєю похресницею. І вийшло так, що вона виявилася мені ріднішою за рідного сина… Але це я зрозуміла далеко не відразу…
У Загвізді я прожила все життя, від народження і до того дня, як не стало мого Миколи. Будинок наш стояв біля річки. Колоди його потемніли від вогкості, ґанок рипів, але в цілому будинок був добротний, міцний.
Дарину привезли до мене зовсім маленькою, вона ще до школи не ходила. Машина її батьків перекинулася на мосту однією страшною весною, дорога слизька була. Я була Даші хресною, та й забрала її до себе. Коля не заперечував. Виростила її разом із Юркою.
Вони разом за стіл сідали, разом уроки робили. Дарина потім вивчилася, поїхала до райцентру, заміж вийшла, але щотижня дзвонила мені і кілька разів на місяць приїжджала.
Коли Коля пішов, Юрко забрав мене до себе.
Я зраділа, звичайно ж, ну а як тут не зрадіти? Валізу, правда, руки все не доходили розібрати нормально. Так вона і стояла у мене під ліжком.
Невістка моя, Ірина, спочатку начебто нічого була.
Поводилася зі мною привітно, губи не надувала. Кімнатку мені виділили маленьку, з вікном надвір. Біля ліжка мого лежав старий килимок. Але я й тому рада була, а куди подітися?
Я почала допомагати по господарству. Копала, полола, огірки підв’язувала, банки з компотом та з варенням закручувала. Думала, що доживу потихеньку на новому місці.
Але з цим виникла проблема.
***
Якось я помітила, що Ірина закрила кладовку на замок. Маленький такий замочок, блискучий, на кволу скобу повісила і ключ до себе в кишеню кофти забрала. Раніше комора відчинена стояла, – бери все, не хочу.
А тут, значить, замок з’явився…
Продукти вона мені видавала, як за талонами в голодний рік. Вранці ставила на стіл пакет молока, пів хлібини хліба та пару яєць.
Масло вершкове лежало в холодильнику, але Ірина його прибирала після сніданку і діставала тільки до вечері. Крупу я могла взяти жменю на кашу, не більше.
Я спершу подумала, може, економить, може грошей у них мало. Мені що. Мені багато не треба, хліба та каші, – я й не голодна. Але щось у цьому було не так…
Пенсію свою я віддавала Ірині на господарство до копійки. Сама, до речі, запропонувала, якщо в них тепер живу.
– Добре, давайте так, – промовила невістка.
Мені на руки ні гривні не лишалося. Якщо треба було мила купити або котушку ниток, я просила, і вона купувала, але щоразу підтискала губи і примовляла:
– Ну ось, знову в мінус ідемо.
А одного вечора я випадково почула, як Ірина телефоном з подругою розмовляє. Двері на кухню вона не прикрила, і кожне її слово долітало до мене:
– Угу… Свекруха на шиї сидить, угу… – казала Ірина. – Та що пенсія? Пенсія в неї смішна, ледве на хліб вистачає. А ось їсть, як доросла працююча людина.
Як я тоді не впала, не знаю. Ноги зсклякли, і в грудях стиснуло, наче хтось камінь поклав. Якось я дісталася до своєї кімнатки і лягла на ліжко.
– От і переїхала до сина, – подумала я.
Наступного ранку я наскребла в гаманці якусь дрібницю і пішла в крамницю. Купила хліб та цукор. Принесла, поставила на стіл. Ірина подивилася, брови до перенісся звела, але промовчала.
А Юрко ввечері буркнув:
– Ну ось навіщо гроші витрачати? У нас же все є!
Я уважно подивилася на сина:
– Хочу своє їсти, Юро. Щоб нікому тягарем не бути, щоб мене ніхто нахлібницею не називав.
Він замовк і відвів очі. Потім підвівся і вийшов на ґанок диміти. Ну от, як завжди… Ірина взагалі нічого не стала говорити, навіть бровою не повела.
– Оце витримка! – Мимоволі захопилася я.
Того дня мені подзвонила моя похресниця, Даринка. Вона питала, як у мене справи, чи мені не треба чогось привезти. Сказала, що влітку приїде і відвідає мене.
Я поклала слухавку і подумала: добре, що Дашка не забуває про мене.
***
А тижнів за два до мене заглянула Клавдія Петрівна, сусідка. Вона вічно пахла здобою, бо пекла на продаж пиріжки та булки.
Вона зайшла по соду. Я посадила її за стіл і налила води з ковша. Ірина тим часом білизну у дворі розвішувала. Повернулась у будинок, не помітила за шафою гостю і голосно промовила:
– Антоніно Павлівно, ви б хоч посуд за собою мили, як слід!
– А як слід, це як? – Спокійно уточнила я.
– Без розводів! – відрізала невістка. – Їсте у три горла, ще й бардак розводите. І не соромно ж!
Я настільки здивувалася, що не змогла вимовити жодного слова. А Клавдія Петрівна зненацька ахнула. Тут Ірина й побачила її. Вона затнулася, але взяла себе в руки:
– Просто ми з Юрою працюємо обоє, а вона пенсію свою мізерну принесе і вважає, що цього достатньо. Усі нормальні пенсіонери підробляють, допомагають, а вона вдома все сидить. Ви хоч би в’язали на продаж, чи що! – У серцях додала вона.
Коли Ірина пішла, Клавдія нахилилася до мене.
– І ти це терпиш? – хмикнула вона.
– А куди подітися? – Зітхнула я.
– Як куди подітися? Син у тебе є?
– Він не любить втручатися.
Клавдія Петрівна тонко посміхнулася, – мовляв, знаємо, плавали.
– Ну, а будинок? Квартира? Чи що там у тебе…
– Продала я свій будинок.
– Погано, – похитала головою сусідка, – і що, прямо ось нікого-нікого немає, щоб перебратися до нього?
І тут я згадала, що Дарина кликала мене колись до себе. Говорила, мовляв, хресно, приїдь, у нас будинок великий, кімнату тобі виділимо. Я все відмовлялася, мовляв, я біля сина.
Але зараз я чітко зрозуміла, що не біля сина я, а сама по собі. Що я є, що немає мене, – Юркові все одно.
***
Дарина приїхала на початку липня. З нею приїхав і її чоловік Сашко. Вони своїм ходом приїхали, своєю машиною.
Дарина увійшла в будинок і міцно обійняла мене.
– Ну як ти тут, хресно? – Поцікавилася вона.
– Так нормально, Даринко, дякую.
– Не кривдять тут тебе? – І вона раптом зиркнула на Ірину.
– Ні, – хитнула я головою після невеликої паузи.
Хотіла ще додати, що в мене все добре, але не змогла сказати неправду.
– Ну гаразд… – озвалась вона і почала викладати на стіл гостинці.
Вони з Сашком привезли велику банку свого меду, зв’язку сушених трав, випічку та кілька пляшок домашньої настоянки.
За вечерею сиділи всі разом, – вп’ятьох. Ірина при Дарині грала роль привітної господині і мені жодного разу слова впоперек не сказала. Потім вона надовго замовкла, а коли гуляння стало потихеньку згортатися, промовила:
– А що, Дашо, у вас великий будинок?
– Великий, – кивнула Дарина, – двоповерховий.
– Двоповерховий це добре, – Ірина знову витримала невелику паузу. – А в нас ось… Сама бачиш. Тулимося тут утрьох.
І зітхнула. Так зітхнула, немов у неї на плечах небо спочиває. І це все через мене.
– Слухай, – знову заговорила Ірина, – а може, ви з Санею візьмете маму до себе, га? Я просто не можу… Ну, не можу я, коли чужа людина в будинку! Мені прямо дихати важко.
Чужа людина – це я, значить. Я подивилася на сина.
Юрко сидів, дивлячись у стіл. Повний, із залисинами, у картатій сорочці, рукави закочені. Він водив пальцем по клейонці і мовчав. Наче його це не стосувалося. Начебто за столом не його мати сиділа, а випадкова супутниця з потягу.
– Рідний син, – подумала, – я його виростила, ночами не спала, до школи водила за руку, а він сидить і пальцем по клейонці водить, ніби мати, яку з дому женуть, це не його турбота.
Дарина теж це помітила.
– Юро, – вона подивилася на брата, – ти хоч слово скажеш?
– Га? Він глянув на сестру, і вигляд у нього був такий, ніби він щойно прокинувся.
– Твою маму, – у голосі Дарини з’явилася усмішка, – пропонують віддати в «хороші руки». Як цуценя або як кошеня. Що скажеш?
Ірина теж подивилася на нього. Юрко стиснувся під поглядами обох, і мені навіть шкода його стало. Він усе життя був м’який, мені завжди здавалося, що він, як Коля.
Але всередині у Миколи, при всій його доброті і м’якості, сталевий стрижень був. А цей…
– Ну… – пробурчав Юрко. – Не на вулицю ж …
– Ясно, – кивнула Дарина, – мамо, збирай речі. З нами поїдеш. Так, Сашко?
Мовчазний, спокійний і величезний (більше двох метрів!) Сашко весь цей час дивився на Юрка, як на якогось хробака. Він був з дитбудинку, батьків все життя шукав, а знайшов у результаті лише два пагорби…
– Однозначно, – повторив він, – збирайтеся, мамо.
І так гарно і так тепло у нього вийшло це «мамо», що я мало не розплакалася.
Я встала з-за столу, вийшла у свою кімнату, нахилилася і витягла з-під ліжка валізу. Відчинила шафу і почала складати речі. Часу пішло мало, тому що речей у мене небагато – сукні, в’язана кофта, тепла хустка, білизна, – от і все.
Повернулась на кухню з валізою в руці, поставила її біля порога. Юрко підвів на мене очі і раптом зблід. Але ні слова не промовив.
– Я йду, Юро, – сказала я йому. – Я тебе не звинувачую, як то кажуть, – що народилося то й народилося. Але жити у тих, кому я в тягар, я більше не стану.
Ми вийшли надвір. Вечір був теплий, пахло скошеною травою, десь далеко ліниво перегавкувалися собаки. Клавдія Петрівна стояла біля своєї хвіртки. Ми з нею тепло попрощалися, і вона тихенько прошепотіла, що рада за мене.
– Донька? – Кивнула вона на Дарину, яка стояла трохи віддалік.
– Так, – з гордістю озвалася я, – донька. Доня моя …
Вона захоплено подивилася на Сашка:
– Багатир який чоловік у твоєї дочки… Ну, бувай, моя старенька. Дзвони хоч зрідка.
Я пообіцяла їй дзвонити, і ми поїхали.
З цього часу я живу в Дарини та Сашка. Кімната у мене простора, світла. Город під вікном, і я люблю там порпатися.
Я тут потрібна і від цього на душі в мене тепло…
Ось так воно у житті буває! Виховуєш, всю себе віддаєш, вкладаєш все найкраще у свою кро виночку, – а шана нульова. Чи може й справді, – з ким поведешся… Як ви вважаєте?