З чоловіком разом ми прожили вже десять років, і весь цей час у нас стосунки були схожі на американські гірки: то дивовижні злети, то різкі падіння.
Тихе сімейне життя не про нас. Ми запальні, і в нас часто бувають сварки, але ми кохаємо один одного. Спочатку, при першому знайомстві, я не розглядала того хлопця, як коханого чоловіка, він нічим не чіпляв і не вирізнявся з натовпу. До того ж він був старший за мене на 7 років, і за його плечима вже був шлюб і дитина.
Але чоловік наполегливо домагався мого розташування, малював барвисті картини нашого майбутнього у просторій новій квартирі, із затишною дитячою для наших майбутніх дітей.
Я в той момент тільки-но вийшла з відносин, які мені не пішли на користь і я не була готова вступати в нові, але його завзятість змінила мій настрій, і я здалася. Вже у стосунках наші ролі змінилися: тепер я домагалася його уваги та не уявляла життя без нього, а він прихильно приймав мою турботу та любов.
До тридцяти років я усвідомлено захотіла дитину, але всі спроби зачати її були невдалими. Я сильно засмучувалась, а чоловік казав мені не зациклюватися на цьому. Тоді я подумала про ЕКЗ.
Загальні аналізи були добрі, і допуск до ЕКЗ я отримала. Але зважитися на це не змогла, оскільки, за словами лікаря, процедура може негативно позначитися на моєму здоров’ї та посприяти зростанню та поширенню кіст по всьому тілу.
А коли чоловік дізнався про це, то він суворо заборонив мені ризикувати своїм здоров’ям заради шансу мати дитину. Відкинувши думку про ЕКЗ, я дала собі ще три роки на спробу спланувати дитину природним шляхом. Але дива не сталося.
Виконання подружнього обов’язку для появи дитини стало для чоловіка походом на каторгу! Мені доводилося його вмовляти, розповідати, як добре мати спадкоємця чи спадкоємицю і яка прекрасна та щаслива родина у нас буде після появи сина чи доньки.
Я перетворилася на одержиму маніячку, якою рухає лише одна мета! Мені насилу вдавалося стримувати себе, я боялася, що на тлі моїх постійних розмов про дітей, чоловік втече і знайде собі іншу жінку, яка не буде так стурбована цією проблемою.
Чоловік пропонував частіше брати до себе його дочку від першого шлюбу, він думав, що так зможу хоча б частково задовольнити свою потребу в материнстві.
Але в мене не виникало материнських почуттів, дочка чоловіка навпаки змушувала мене почуватися неповноцінною і пробуджувала ревнощі до першої дружини.
І ось цей рубіж настав. Мені тридцять три, і я все ще бездітна. Мій відчай досяг свого апогею – я готова йти на будь-які ризики, аби тільки стати матір’ю нашої з чоловіком дитини.
Саме з чоловіком – нікого іншого як батька я не розглядаю. Сама думка про те, що я ляжу в ліжко з іншим чоловіком, викликає в мене сильну огиду.
Я кохаю чоловіка шалено і мрію, що наша дитина матиме його очі та успадкує таку ж завзятість у досягненні своїх цілей. Але коли я думаю про те, що в нашому житті може і не бути дитина, майбутнє мені здається безглуздим і гнітючим.
Для чоловіка наявність дітей не є запорукою щасливого сімейного життя. За його словами, можна завести собаку чи кішку, якщо так сильно хочеться про когось дбати. До того ж у чоловіка вже є дочка, тому повністю увійти в моє становище він не зможе вже ніколи.
Таємно від чоловіка я повернулася до думки про ЕКЗ. Перерила купу форумів, де жінки мали схожі проблеми зі здоров’ям. Найчастіше все закінчувалося добре, і вони ставали щасливими матусями.
Але все ж таки траплялися історії, коли перші спроби ЕКО були невдалими та спровокували поширення кіст, тоді жінки на другу спробу вже не вирішувалися і залишали думку про материнство, або брали до родини прийомну дитину.
Я навіть знайшла клініку в Києві та написала лікарям з описом своєї проблеми. Вони запропонували варіант із меншим ризиком для здоров’я, ніж я розглядала раніше.
Я здала для них усі аналізи та домовилася про попередню дату. Залишалося вмовити чоловіка, але він, почувши про мою витівку, накричав на мене!
Чоловік казав, що він уже старий для дітей, що дитина має з’явитися природним шляхом, а не в пробірці з купою походів по лікарях. Дійшло до того, що він заявив, щоб я шукала іншого чоловіка-ровесника і з ним заводила дітей! А сам він мені цього не може дати.
Як бути? Поступитися чоловікові та все життя мучити себе за втрачений шанс чи заради материнського щастя поступитися чоловіком і спланувати дитину від донора?
Може, я зможу знайти іншого чоловіка і завагітніти сама, але боюся, що такого кохання більш ніколи не буду відчувати, як до свого чоловіка.
