У 36 я дійшла до жорсткого усвідомлення, що мені необхідне розлучення. Або я зруйную цей шлюб, або він мене. І це зовсім не метафора.
Щоб не описувати весь перелік причин мого рішення, назву найбільш кричущі. Якось я примудрилалася впасти на сходах у під’їзді і сильно вдарити собі палець на нозі. Справа була у декретний рік, мала Зоря на руках і я вся в турботах.
За день палець розбух і розболівся не на жарт. Але щоб зробити рентген їхати далеко. Я сказала Денису, що потребую того, щоб він мене відвіз у місто. Він ніби й погодився, але часу не виявилось. День ні, два ні, на третій теж ніяк. Нога розболілася не на жарт, я вже їла знеболюючі кожні три години і не могла спати та нормально пересуватися.
На четвертий день мене відвезла сусідка. Вона була шокована недбалістю чоловіка. Знімок показав перелом і неправильне зростання. Скоригувати вже не можна і як висновок – у мене буде кульгавість все моє майбутнє життя.
Ще був у нас період, коли Денис був суворо проти того, щоб у мене були якісь кошти. Він говорив, що все купить сам. Але на ділі виглядало так, що він десь обідає по роботі, а більше нічого йому й не треба. А привезти найнеобхіднішу їжу постійно забував. Вранці обіцяв, що привезе продукти, а ввечері був стомлений, злий і просив його не чіпати.
Інший приклад. Якийсь час зачаровано розповідав мені про колегу. Красуня, спортсменка. Така цікава, завжди щось влучне скаже. Якось такою промовою вивів мене на сльози. Гідко кинув фразу, що у мене якісь ненормальні реакції.
Ніби й нормально живемо, але я, якщо чесно з часом його побоюватися почала. Дивиться фільм якийсь, а на сцені з явним побутовим насиллям радіє і каже, що деякі персони тільки силу і розуміють.
Зважитися на розлучення допомогла робота. Коли я почала їздити у місто на неповний робочий день у офісі, то виявилося, що новим співробітникам фірма оплачує оренду житла перші пів-року. Це за умови переїзду. Я тоді вхопилася за ідею з’їхати з донькою від чоловіка і мені вдалося.
На розлучення Денис подав сам. Кричав, що відсудить дитину. На щастя нічого такого не сталося. А розлучили нас досить швидко.
За 2 роки в місті ми обжилися. Доня вже першоклашка, а я доглянута і здорова жінка. Шлюб свій згадую, як страшний сон. І от в школі моєї Зорі я зустрічаю чоловіка, викладача старших класів.
Ми швидко знайшли спільну мову і відчули потребу одне в одному. Спочатку були побачення, потім облаштування спільного життя у його квартирі. І пропозиція руки та серця не забарилася.
Звичайно по рідному селу пішла чутка, що я планую вдруге йти під вінець. І тут знову з’явився Денис. Спочатку надсилав короткі повідомлення. Згодом почав писати цілі листи про те, що ми з донею його світ, а я розбиваю родину. Почав бачитися з дочкою набагато частіше.
А зараз нова тактика. Він замовляє доставку квітів на адресу мого нареченого і на моє ім’я. Цілі оберемки троянд. Не шкодує ні грошей, ні часу, щоб нагадати про себе.
Я прошу його так більше не робити та все марно. Намагаюся не забирати квіти, але їх вмощують прямо під двері. Нещодавно приїжджала мама і як побачила, в неї аж дух перехопило. Каже “повертайся до чоловіка, невже не бачиш, що так усім буде краще”.
А я не знаю просто, що їй і відповісти. Мовчки переводжу погляд на свою кульгаву ніжку і про себе повторюю “ні, нізащо, ніколи”.
