Ось як це вийшло. Готую тісто на пиріг, знаю, що в мене все є для нього, і ось треба мені зараз два яйця взяти. Суюся в холодильник — пусто! Ось дві години тому вони були, а тепер їх і сліду не стало.
Запитала у невістки, мовляв, так і так, приготувала собі для пирога. Думаєте, якою була реакція? Фу, навіть якось неприємно. Пішла корвалол пити.
Я ж уже не молода жінка, особливої розкоші в житті не знала. З усіх хоромів ось тільки квартира, яка теж чудом дісталася. Пощастило, мабуть. Але не має значення. Просто якщо всі живемо на одній території, якщо кухня спільна, тим більше, що ми всі одна сім’я, то як можна ділити продукти?
Загалом виховувала сина одна, настав час — і він одружився. Що робити, покликала їх до себе жити. У квартирі дві кімнати, можна перебитися, поки стануть на ноги. Привів до мене невістку, і з того часу живемо разом. Вже й мала в них народилася, а я приміряла на себе горде звання «бабуся».
Ну і все б нічого, розумію, що важко зараз усім, син із роботи не вилазить, щоб премію якусь зайвий раз отримати, але перспектив, щоб роз’їхатися різними квартирами, зараз немає жодних. Могла б обміняти на дві однокімнатні, але потрібні гроші, щоб доплатити. Це для нас нині непідйомні суми.
Я сама пенсіонерка, намагаюся десь щось і підкупити дешевше, і на базар з’їздити. Адже молодим ніколи цим займатися. Чесно кажучи, нікому з нас це спільне життя не до вподоби. Ми люди із різного покоління.
Та й ось з товарами ця проблема. Та й суперечки в основному побутові: то вони кинуть посуд, то сковороду не ту візьмуть, то з’їдять щось, що для інших цілей було призначено.
І цього разу із пирогом. Ось немає яєць, а вони якраз зараз потрібні. Запитала невістку на свою голову, а вона взяла і образилася, мовляв, я для внучки яєць пошкодувала.
Я її дурною обізвала. Визнаю, у серцях. Але як можна таке про мене подумати? Загалом накричала і заявила, що купить свій холодильник, а свої продукти нехай я сама їстиму.
Нехай це і виглядає привабливо для мене, сама я харчуюсь мало, але що то за постановка питання? Я всю молодість у гуртожитку жила, там, по суті, чужі люди всюди. І не займалися ми там поділом. І чомусь вистачало всім на всіх. Бог з ним, але ж ми сім’я!
Як так, жити в одній квартирі та харчуватися окремо одне від одного? Бог з ним, що невигідно їм продукти в найближчому магазині купувати і таке інше. Просто сімейний обід, він же зближує!
А тут просто порізно. Ну от куди це годиться? Загалом сприймаю це як можливість від мене дистанціюватися. Ось така подяка за те, що пустила до себе.
