Заздрю людям, у яких добрі стосунки з батьками. Мене досі трясе від будь-якої згадки про маму, хоча після нашої останньої зустрічі минуло багато років.
Мама мала непогану роботу, жили ми добре, завжди нам на все вистачало. Я думала, що у нас чудова сім’я, аж до шістнадцяти років. Що менше залишалося часу до випускного, то більше мама висувала мені претензій.
Я не давала їй приводу вважати себе якоюсь невдячною дочкою. За навчанням не відмінниця була, звичайно, але програму тягнула. Але цього, певне, було недостатньо.
Коли я сказала мамі, що в атестаті буде одна трійка, вона ніби з ланцюга зірвалася. Кричала, що я така ж дармоїдка, як мій татусь, і закінчу життя так само як він – на смітнику в обіймах з пляшкою.
Конфлікт ми зам’яли, але він так і висів з того часу в повітрі, отруюючи собою весь будинок.
До самого випускного мама дорікала мені тим, що я за її рахунок тільки їм. Казала, що я паразит, від мене не дочекаєшся жодної допомоги, і взагалі я хочу звести її до могили. А я щоночі обливалася сльозами, не розуміючи, чим таке заслужила.
І я не витримала. За тиждень до випускного я пішла з дому з одним рюкзачком, жила у бабусі. З нею в мене стосунки були прохолодні, але я вважала, що краще так, ніж у будинку, де мене ненавидять.
Мама спершу намагалася мене повернути, а потім сказала, що саме цього від мене й чекала. Мовляв, так і знала, що я її зраджу, що кину в перший же слушний момент.
Крім підготовки до іспитів, мені довелося швидко шукати способи підробітку. Я займалася всім, що траплялося на моєму шляху, працювала часто навіть уночі. Мама періодично зʼявлялася, але кожна розмова з нею спустошувала мене повністю.
Вже після випускного я могла дозволити собі орендувати квартиру. Надій на вступ до університету у мене не було. Не те щоб я не проходила по балах, просто зайві чотири роки навчання здавалися розкішшю, яку я не можу собі дозволити. Робота була у більшому пріоритеті.
Зненацька допомогла бабуся. Вона заявила, що я не заважаю їй у квартирі та можу залишатися в ній стільки, скільки захочу. Я була неймовірно вдячна, не чекала такої підтримки.
Тільки завдяки бабусиній допомозі я змогла здобути вищу освіту. Якби мені довелося винаймати житло, то я в житті не накопичила б грошей на заочне навчання. А так змогла його потягнути й пізніше змінила роботу на більш престижну.
Коли бабуся захворіла, доглядала її лише я. Мама ігнорувала всі дзвінки. Через спільних знайомих я дізналася, що вона ображена на нас обох, і знатися з нами не хоче.
П’ять років тому бабусі не стало, вона залишила мені у спадок свою квартиру. Мати, яка приїхала спеціально заради оголошення заповіту, знову впала в істерику.
Вона звинувачувала мене в тому, що я намагаюся їй нашкодити, що ненавиджу її. А я вже не ненавиділа, мені було гидко.
Згадалося, як ще в нашому спільному домі я вперше стояла перед нею зі сльозами на очах, завмерши, наче облита помиями. Не розуміла, що сталося і чому. Не знала, що можу зробити, щоб уникнути цього. Не знала, як стати менше схожою на тата, щоб мама не злилася.
Через ці спогади я сама не помітила, як сказала матері забратися з мого будинку. Ні я, ні бабуся не бачили від неї нічого доброго за останні роки, і вона не заслужила навіть перебувати тут.
Мати почала лаятись. Сказала, що мені тут щастя не буде, і що вона особисто подбає про це. Прокляла вголос мій рід до сьомого коліна.
З бабусиної квартири я виставила її за двері та вперше відчула щире полегшення.
Потім був довгий судовий розгляд, мати намагалася всіма силами оскаржити заповіт і забрати собі хоч шматочок. Але їй не пощастило, ще в університеті в мене з’явилися добрі знайомі юристи, які допомогли мені виграти справу.
Іде десятий рік, як я про неї нічого не чую, але щоразу, варто згадати про її існування, шаленію. Якою ж треба бути людиною, щоби так ненавидіти свою сім’ю?
