– Дорога, привіт! Я вже вийшов з роботи. Мені заїжджати в магазин за продуктами?
– Так, попереду ж вихідні. Потрібно холодильник забити, щоб потім не довелося зайвий раз в місто їхати.
– Добре. Ти скоро звільнишся?
– Ще десь півтори години. Так що ти якраз встигнеш скупитися.
– Добре. Я виїжджаю. Кохаю тебе!
– Я тебе теж.
Я завів машину, трохи прогрів двигун (була вже пізня осінь) і відправився в супермаркет. Мені часто доводилося робити покупки самому, так як моя дружина займала на роботі високу посаду, і у неї часто не вистачало на це часу.
Вона у мене просто чудова людина. Я зустрів її, коли вона вчилася на другому курсі університету. Вже тоді я помітив, яка вона цілеспрямована. Їй доводилося забеспечувати себе саму, так як мама померла якраз після початку навачанні в університеті Вероніки (так звуть мою дружину).
Батька моя дружина ніколи не знала. Він кинув її маму, коли дізнався, що вона вагітна. Так що Вероніка все своє життя всіляко допомагала мамі. У ранньому віці вона вміла готувати, прати та інше. Паралельно з цим Вероніка займалася саморозвитком, що в майбутньому і допомогло їй досягти таких висот у кар’єрі, і зайняти прекрасну посаду.
Я доїхав до магазину. Повільно ходив по рядах в роздумах, що ж купити. Зустрів свого шкільного товариша, постояли, поговорили. Дивлюся на годинник: пора вже вибиратися з супермаркету, так як потрібно ще дружину з роботи забрати.
Швидко розплатився на касі. Поклав все в багажник, сів в машину і поїхав. На вулиці вже темно. Від супермаркету до роботи Вероніки зазвичай їду через лісопосадку, так коротше. А до будинку ще хвилин двадцять їхати (ми живемо в будинку за містом).
Їду я, з однієї сторони від мене лісопосадка, а з іншої голе поле. Ділянка дороги майже не висвітлюється, лише зрідка на стовпі горить тьмяна лампочка.
Днем був дощ, а до вечора приморожувало, траса слизька, їхав повільно. Придивляюся, на узбіччі стоїть якась жінка, вся зіщулилася від холоду.
Ну, думаю, візьму попутницю. Зупиняюся. Не встиг вікно опустити, запитати, куди їдемо, як жінка відкриває швидко задні двері, сідає в салон, як в свою власну машину.
Не привіталася, а відразу: – Мені в селище Світле треба до доньки. Поїхали.
“Нічого собі! Яка нахабна попутниця »- подумав я. Ну, гаразд, мені як раз теж туди треба.
– Добре – кажу.
– Я тільки зараз одну зупинку зроблю по шляху – дружину з роботи забрати треба. Жінка більше не промовила ні слова. Бачу, дружина вже стоїть, чекає мене. Зупинився. Вона сіла, і ми поїхали далі.
Через хвилину у мене почала глохнути машина. Я зупинився, вийшов подивитися, що трапилося. Повертаюся назад, дивлюся, попутниці в салоні немає, я навіть не помітив, коли вона вийшла. Дивлюся на дружину, а вона вся біла сидить, ледве дихає.
Я злякався, питаю, що сталося, куди жінка поділася? А Вероніка тремтячим голосом мені відповідає: – Це моя покійна мама була …
