Привів син дівчину. У мене двокімнатна квартира, одна прохідна кімната. Я завжди в ізольованій жила.
– Мамо, давай змінюватися. Лариса ніяковіє, коли ти ходиш туди-сюди.
– А я ніяковіти не буду? Ні, я в себе залишуся. А ви завжди можете собі винайняти квартиру, щоб ніхто вас не бентежив.
– Мамо, будь-яка нормальна мати поступилася б! Ми — пара, сама розумієш, може виникнути незручний момент.
– Ось свою дитину виховай і поступайся йому потім усім, чим хочеш. До речі, орендована квартира не тільки від бентеження допоможе, а й від незручних моментів теж убереже.
– Мамо, ти нас виганяєш? Тобі не подобається, що Лариса живе з нами?
– Не виганяю, та й плакати, коли з’їдете, не буду. І, сину, Лариса не з нами живе, а з тобою. Так що, сам розбирайся і з незручними моментами, і з усім іншим.
Декілька років минуло з тієї розмови. Лариса – цілком пристойна дівчина. Мене вона не напружувала.
Швидше за все, якби я поступилася синові й перебралася в прохідну кімнату, то навряд чи моє ставлення до Лариси було б таким позитивним.
«Незграбні моменти» привели до закономірного результату: Лариса в положенні. Син одразу зробив їй пропозицію. Весілля навіть не обговорювалося, бо молоді грошей не мають.
У Лариси четверо молодших братів та сестер, там батьки перехрестилися, коли вона від них з’їхала! Я теж мільйонера у коханцях не маю.
Була вагома для мене сума на чорний день і все, решту живу, як більшість населення нашої країни — від зарплати до зарплати.
Звістка про цікаве положення невістки порушила питання про обмін кімнатами. Не подумайте, я дуже люблю сина, з нетерпінням чекаю на онука чи внучку, добре ставлюся до Лариси.
Але я уявила своє найближче майбутнє: Лариса з малюком повз мене і вдень і вночі, то помитися, то ще щось. Плюс плач. Плюс ніякої можливості спокійно відпочити.
Запропонувала молоді, щоб вони взяли іпотеку. Лариса – флорист-продавець у квітковому кіоску. Син – електрик на заводі. Вони свої зарплати склали — яка там іпотека, на дитину вистачило б.
Взимку вони розписалися. Нині, Лариса на дев’ятому місяці. Чим ближче до появи малюка, тим більше вони тиснули на мене, щоб я звільнила кімнату.
Я запропонувала їм інший варіант! На гроші, які я накопичила на чорний день, вони на рік винаймуть собі квартиру. Там вистачить.
А за рік дочка мого чоловіка поїде вчитися до Львова, там вона житиме у матері. Я переїду до свого чоловіка.
Він давно мене кличе, але його дочка проти мого переїзду. Вона навіть до моїх ночівель ставиться негативно, тому ми зустрічаємося на нейтральній території.
Вийде, що рік син з родиною житимуть окремо, а коли повернуться, то вся квартира буде у їхньому розпорядженні.
Дуже добрий варіант, я вважаю. Ніхто не утиснутий, ніхто не мучиться у прохідній кімнаті. Молоді подумали та погодилися. Знайшли квартиру, я віддала їм гроші, вони днями з’їхали.
Можливо, з боку я виглядаю егоїсткою. Але тиша та комфорт дуже важливі для мене. Навіть, якщо в мене з моїм чоловіком не зростеться, молодь повернеться з дитиною, що вже підросла, кольки й нічні концерти будуть позаду.
Зовсім вигнати їх я не можу. Зараз дуже важко купити своє житло, бо, на жаль, такі у нас зарплати. Якщо вони винайматимуть своїм коштом, то насамперед постраждає мій онук.
Сподіваюся, що за рік вони оцінять всю красу проживання без сторонніх і не захочуть повертатися. За бажання, можна знайти другу роботу.
Жаль сина буде, але настав час звикнути до думки, що він більше не мій синочок з розбитими колінами, а батько сімейства.
Можливо, ви мене осудите за відмову поступитися ізольованою кімнатою. Але я хочу, щоб вони теж напружилися, а не розслабляли сідниці!
