Цю історію знайомства зі своїм майбутнім чоловіком якось на дозвіллі повідала мені Олена Василівна, згадуючи свого коханого чоловіка Віктора, який помер понад десяти років тому.
«Навчалася я тоді на вихователя в місті. А жили з батьками в селі. Ось якось перед Великоднем вирішила я відразу як з училища повернулася піти до бабусі на могилку на кладовищі прибратися.
Було десь близько полудня. Народ зрідка зустрічався. Йшов по схожим мені потребам. Я була вся занурена в себе, але раптом зрозуміла, що за мною хтось крокує.
Різко розвернулася – молодий хлопець квапливо йшов, по знайомому мені маршруту.
-Що ви за мною йдете? – запитала у нього я.
Хлопець промовчав, але не зупинився.
-Перестаньте. Не смійте за мною стежити! Я навіть ногою тупнула. Хлопець розсміявся тоді.
-Та не за вами я йду. Я могилу батька шукаю.
-Ні ви мені брешете. У мене тут бабуся похована.
-А у мене батько.
-Не брешіть мені. Я встала як вкопана.
-У мене там за ялинкою батько похований.
-Не брешіть. Не ходіть за мною. Я зараз закричу. Народу багато. Все одно хто-небудь, нехай почує.
-Давайте я вас проведу. Що ви така зла? Я зупинилася, вдаючи, що щось упустила. Хлопець було пішов, але обернувся.
-Як вас звати? Я промовчала. Часу втрачати не хочеться і я вирішила у будь-що було не стало провідати улюблену бабусю. Яким було моє здивування, коли поруч з усипальницею бабусі, огорожі через три, голими руками смикав траву незнайомець.
Я не до місця засміялася. (Виходить не збрехав.) Той почув. Довелося познайомитися, потім і батькам Віктора представити, він їм боляче до душі припав. А через місяць було наше весілля. Ніколи не вгадаєш, де і коли можна щастя своє зустріти. »
