– Думаю, ця розмова стане останньою, — холодно промовила я, коли Андрій зручно розташувався у кріслі.
– У тебе є претензії? — він здивовано скинув брову.
– Є! Але не ті, про які ти думаєш. Ти зрадив мене і наших дітей, які могли з’явитися на світ.
– Та невже? Продовжуй! — глузливо процідив він.
Від чоловіка пахло пінним, він ще не відійшов після вчорашньої гулянки. Я дивилася на нього і розуміла, що моїм майбутнім дітям потрібний не такий батько.
Я виросла в сім’ї, де було п’ятеро дітей, тому теж завжди мріяла мати якщо не п’ятьох, то хоч трьох дітей.
Коли настав час заводити сім’ю, прийшли свати, і, познайомившись ближче із нареченим, я розповіла йому про свою мрію. Виявилось, що наші бажання повністю збігаються.
Андрій був єдиною дитиною, коханою і розпещеною. У дитинстві він сам страждав від самотності й тому не хотів такої долі своєму майбутньому малюкові. Зі свекрухою теж склалися добрі стосунки.
Було помітно, що та з нетерпінням чекає на онуків:
– Маша, люба, коли я, нарешті, стану бабусею? — питала вона час від часу.
Перший рік шлюбу ми вирішили пожити для себе, притертися, впізнати одне одного ближче. Тому, обидва не надто переймалися тим, що немає поповнення.
Але коли через два роки вже бажаного цікавого положення все не наставало, ми вирішили зайнятися цим питанням серйозно і звернулися до лікаря.
Звичайно, не хотілося вірити в те, що з кимось із нас не все гаразд. Після комплексного обстеження лікар поставив діагноз: безплідність незрозумілого генезу.
– Таке, на жаль, буває. Усі аналізи добрі, а позитивного результату немає.
– Ну ось, — з усмішкою обернувся до мене Андрій. Як це так? Батьки багатодітні, а дочка схибила!
– Навіщо ж ви так, юначе? — докорив його лікар. Ваша дружина не має видимих причин бути безплідною, втім, як і ви. Існує кілька способів, за допомогою яких можна спробувати розв’язувати цю проблему.
І він дав нам повну інформацію про сучасні методи. Я була готова на все, аби в сім’ї з’явилася дитина. Андрій свою причетність до проблеми вперто заперечував і заявив, що лікування не потребує.
Я та лікар довго намагалися вмовити його, але безрезультатно. Цей інцидент серйозно вплинув на наші стосунки.
Чоловік став поводитись неадекватно, нерідко випивав і звинувачував мене у всіх гріхах. Я ж, або відмовчувалась, або просила його не ускладнювати ситуацію, адже випивка лише зменшувала наші шанси.
Нічого не допомагало – Андрій не міг зупинитися! Але особливо мене засмучувало те, що і зі свекрухою розладналися стосунки, вона постійно дорікала мені:
– Тобі треба лікуватися, — категорично казала вона. Потрібно намагатися вжити всіх можливих заходів, бо ти залишишся бездітною, час іде.
Мені було прикро, що чоловік оголосив мене винною в нашій проблемі, щоб не засмучувати матір. І хоча я розуміла, що причина зовсім в іншому — у його самолюбстві!
До певного часу мовчала, плачучи тишком-нишком. Але свекруха не вгамувалася, і одного разу я не витримала:
– Справа не тільки в мені! Ми з Андрієм в однаковому положенні!
– Та що ти кажеш! У нас ніколи таких проблем не було! І в сина все в нормі, так що, нічого з хворої голови на здорову валити! Зарозуміла! – викарбувала свекруха.
– Навіщо мені вас обманювати, лікар сказав, що всі показники у мене в нормі, — відповіла я, і пішла до своєї кімнати, щоб не сказати слів, про які потім могла пошкодувати.
Але одного разу, проходячи повз кухню, я почула розмову свекрухи з Андрієм і була вражена: мати радила синові розлучитися!
– Дитини тобі не бачити, як своїх вух, — висувала голова свекрухи. Напевно, якісь відхилення в неї є, діагноз помилково поставили. Знайдемо тобі здорову дівчину, одружишся, онуків мені подаруєш, синку.
Найбільше мене вразило те, що чоловік не заперечував — відповідно підтакував кожному слову.
– Як швидко ви ухвалюєте рішення, — не витримала я, входячи на кухню.
– Не обтяжуйте себе поясненнями, я сама піду. Пияка і мамин синок — занадто велика для мене ноша!
Я сказала це від образи, та чекала, що чоловік схаменеться — адже ми були такі щасливі разом понад два роки! Не вірилося, що наше кохання не витримало випробування!
Я сподівалася, що вдасться повернути той щасливий час, якщо в будинку з’явиться малюк… Але все тривало, як і раніше, — бурчання свекрухи, уїдливі закиди чоловіка…
А після останньої серйозної розмови, я зібрала речі, й поїхала з дому, що колись здавався мені затишним гніздечком. …
Ось уже кілька місяців я мешкала у батьків. Я все ще страждала від того, що чоловік не зробив кроку до примирення. З тугою дивилася у вікно, де на майданчику грали діти — невже моїм мріям не судилося збутися?
Якось мені зателефонував давній добрий друг, однокласник Сергій.
– Слухай, Мушка, – так він називав мене в дитинстві, – наші хочуть вечір зустрічі влаштувати. Тебе чоловік відпустить? – запитав він.
– Відпустить, — коротко відповіла я.
– Тоді у суботу о сімнадцятій у кафе.
Я вирішила піти на зустріч, щоб трохи відірватися від сумних думок. Я одягла вихідну сукню, туфлі на підборах, розпустила волосся і, посміхнувшись до свого відображення в дзеркалі, в піднесеному настрої, поспішила в кафе.
Вечір вдався! Колишні однокласники галасливо вітали один одного. Веселощі та дружня атмосфера, змусили мене на якийсь час забути про негаразди.
– Я не заважатиму? — спитав, зненацька з’явившись поряд і відкриваючи пляшку з мінеральною водою, Сергій.
– Ні, що ти, рада тебе бачити, — відповіла я. Ми розмовляли. Сергій знав, що я одружена, а я знала, що давно йому подобалася, але навіть не підозрювала, що він так і не одружився.
Чоловік пояснив це тим, що посада генерального директора компанії має свої вади. Поступово, слово за слово, ми розповіли один одному про свої життєві перипетії.
Я розповіла про свою сімейну драму і відчула полегшення від того, що виговорилась. Сергій слухав зі співчуттям, і мій біль поступово йшов із серця.
Після вечора, Сергій провів мене додому.
– Знаєш, – сказав він, дивлячись мені у вічі, – я б ніколи не вчинив так, як твій чоловік. Скажи тільки «так» і я завжди буду поруч, цілуючи мою руку, сказав він серйозно і, схоже, абсолютно щиро.
Розлучення з Андрієм зайняло понад місяць, і незабаром ми з Сергієм подали свою заяву до РАГСу. Час очікування пролетів швидко, і незабаром родичі, друзі та однокласники веселилися на нашому весіллі.
Через два місяці я зрозуміла, що в положенні. Настраждавшись у попередньому шлюбі, я не могла до кінця повірити у своє щастя!
Чоловік носив мене на руках, балував і догоджав, як тільки міг. А коли УЗД показало, що буде двійня, радості всієї родини не було меж! Носила я діточок легко, і невдовзі вони з’явилися на світ божий!
Вся сім’я клопотала над двома немовлятами, час летів непомітно.
Минуло не мало не багато — десять років. І зараз я з усмішкою згадую про минулі образи. Адже справдилося все, про що я так довго мріяла.
У мене вже троє дітей — через три роки після близнюків, з’явилася і донька! А ще в мене був люблячий і надійний чоловік!
За ці роки я неодноразово бачила Андрія. Він так само проводив час за келихом у найближчих магазинах і кафе, і зовсім опустився.
А колишня свекруха намагається обминати моє щасливе сімейство стороною, щоби не бачити наших чудових дітей.
– Що ж, вони самі проґавили своє щастя, — якось сказала я.
– Однозначно, — посміхнувся Сергій у відповідь. А знаєш, Мушка, мені їх трохи шкода. І ще я їм дуже вдячний!
Я глянула на нього з подивом.
– Так, вони упустили щастя, а я його спіймав!
Я дуже вдячна долі, що вона до мене благоволіє! А ще я вдячна своєму коханому, який мене поважає і цінує! А колишнього мені шкода, але хай йому щастить! Ви зі мною згодні?
