–  А ми до вас на все літо! – З порога заявила зовиця, затягуючи важкі баули

Анастасія проштовхнула в передпокій два величезні картаті баули і шумно обтрусила яскравий кардиган з великою брошкою на лацкані. Від неї пахло солодкими духами та вокзальною пиріжковою.

Олена так і заціпеніла біля полиці із дзеркалом, стискаючи в руці дерев’яну лопатку. На сковороді в кухні шкварчали рум’яні сирники.

Через три години в неї був потяг в санаторій, а зібраний з вечора дорожній саквояж стояв біля комода.

…Із Владиславом вони жили десятий рік. Двушка з просторою лоджією дісталася Олені від бабусі ще до весілля.

Своїх дітей у них не вийшло, проте молодша сестра чоловіка, сорокачотирирічна Анастасія, регулярно підкидала їм приводи для головного болю.

Цієї весни у Олени від сидячої роботи в бухгалтерії нещадно ломило поперек. Вона пів року відкладала премії у трилітрову банку на антресолі й три тижні тому нарешті викупила путівку на мінеральні води. До речі, вчора ввечері Владислав раптом затіяв дивне прибирання.

Звільнив нижню полицю в шифоньєрі і притяг на балкон зв’язку нових шампурів. Олена тоді ще здивувалася, але чоловік промимрив, що просто наводить лад.

–  А ми до вас на все літо! – Чого ти стоїш, як нерідна, Олено? – заторохтіла Анастасія, стягуючи туфлі прямо на підлогу.

– Рухайся давай! Хлопці мої внизу біля під’їзду ще чотири коробки охороняють, таксист попався вредний, до дверей тягти відмовився.

Олена присіла на лаву у передпокої. Кілька секунд вона дивилася на чужі баули, потім стомлено потерла скроні.

– Насте, яке ще літо? – голос Олени звучав глухо. – У мене потяг через три години. Я в санаторій їду.

Анастасія дзвінко пирснула зі сміху і поправила свіжу укладку. Її губи, густо намазані морквяною помадою, розтяглися в поблажливій усмішці.

– Ой, та годі тобі казки розповідати! – відмахнулась зовиця, проходячи в кухню. – Сирники смажиш? Чудово, давай сюди зі згущеним молоком, я з ранку макової росинки в роті не тримала!

– Я не жартую, – Олена підвелася з лави і зробила крок слідом. – Путівка у файлику на комоді лежить. На два тижні.

– Та скасували вже твою путівку, не ганяй хвилю! – не церемонячись, заявила Анастасія і плюхнулася до обіднього столу.

– Владику, ну виходь уже! Чого ти там у спальні притих?

З кімнати з’явився Владислав у м’якій толстовці та спортивних штанях. Вигляд у нього був винний, але він відразу спробував зобразити радісне здивування.

– Настюхо? – награно розвів руками чоловік. –  Оце сюрприз! А ви якими долями?

– Чуєш, братику, ти переді мною комедію не ламай! – обсмикнула його Анастасія, зачерпуючи ложкою згущене молоко прямо з бляшанки.

–  Сам же два тижні тому дзвонив! Сказав, щоб я свою двушку дачникам до вересня здавала і  з хлопчиками до вас  перебиралася!

Олена поволі повернула голову до чоловіка. Ось, значить, де собака заритий!

– Владе, це правда? – спитала вона прямо.

Владислав зам’явся, поскріб сиву скроню і опустив очі.

– Лєно, ну ти чого одразу починаєш? – Занив він. – Не нагнітай! У Настюхи пацани ростуть, їм фрукти потрібні, кросівки нові.

– А тут пристойні мешканці підвернулися, відразу за три місяці вперед заплатили. Подумаєш, справ-то! Потіснимося по-сімейному.

–  Потіснимося? – перепитала Олена. –  Тобто ти вчора полицю в шифоньєрі для сестри розчищав?

– Ну, я ж просила місце під мої блузки звільнити! – поважно підтвердила Анастасія, вплітаючи другий сирник.
– Молодець, Владику, не забув.

– А хлопцям ми на лоджії розкладачки поставимо, там повітря свіже. – Тільки штори щільні туди повісь, Лєнко! – одразу ж додала зовиця, облизуючи ложку.

– Мої хлопчаки люблять до одинадцятої поспати, їм сонце у вічі світити не повинно. І килимок якийсь біля ліжка, щоб босоніж по підлозі не шльопали.

– Стривай, – Олена зсунула брови. – А як же мій санаторій? Адже ти знав, що я сьогодні їду!

– Ой, та кому потрібний твій пенсіонерський санаторій! – втрутилася Анастасія, перш ніж чоловік відкрив рота.
– Гроші тільки розбазарювати! Спину їй, бачте, прихопило! Капустяний лист на поперек примотаєш – немов бабця пошепче!

– Настя, я не з тобою розмовляю, – обсмикнула її Олена і пильно глянула на чоловіка. – Владе, я тебе питаю! Ти навіщо їй сказав, що я нікуди не їду?

Владислав випростався і сунув руки в кишені спортивних штанів.

– А що я знову накоїв? У чому винен? – Огризнувся він. – Так, я вважаю, що їхати одній невідомо куди – це дурощі! Здаси путівку в касу, повернеш частину грошей. Сім’я дорожча за всякі мінеральні ванни!

–  Звісно, ​​дорожче! – підхопила зовиця з набитим ротом. –  Тим більше, Владик завтра з мужиками на Дніпро сомів ловити їде. Не мені ж тут з двома хлопцями біля плити горбатитися! У мене, між іншим, законний відпочинок від побуту.

Олена навіть моргати припинити. У кухні тихенькоцокав настінний годинник.

– На який ще Дніпро? – перепитала вона. – У тебе ж відпустка лише у серпні! –  А я своїм коштом на два тижні взяв, – пробурмотів Владислав, дивлячись у підлогу.

– Ми з хлопцями ще у квітні домовились. І взагалі, Лєнусь, я тут прикинув… Нам на човновий двигун скинутися треба. А в тебе в трилітровій банці на антресолі після путівки ще пристойно залишилося.

–  І мені на первий час підкинеш! – вимогливо сказала Анастасія. – Мешканці мені завдаток переказали, але я його одразу на внесок під відсотки закинула, не знімати ж тепер!

– Так що давай, господине, діставай свою заначку і швидко на ринок за свіжою телятиною!

–  Може, тобі ще й компот із сухофруктів зварити? – уїдливо поцікавилася Олена.

– Компот не треба, мої хлопці газовані напої люблять, тільки бери у скляних пляшках, — не моргнувши оком, розпорядилася зовиця.

– І фарш магазинний вони не їдять, їм домашні котлетки та пельмені подавай!

Олена слухала їх не моргаючи. Картина склалася до останнього шматочка. Ці двоє все розписали за її спиною, як по нотах. Квартира Олени, заначка Олени, горбатитися три місяці біля плити теж Олені.

– Значить, так, – тихенько, але дуже чітко промовила вона. –  За м’ясом я не побіжу! Путівку здавати не збираюся! І з банки ви не отримаєте жодної гривні!

Анастасія поперхнулася сирником і витріщила очі.

– Що ти сказала? – верескнула вона. – Ти зовсім, чи що, берега поплутала, Лєнко? Ми з дороги, голодні, діти біля під’їзду на коробках сидять, а вона концерти тут закочує!

–  Діти сидять біля під’їзду лише тому, що їхня мати здала власне житло заради наживи! – Відрізала Олена, розв’язуючи фартух в полуничках.

– Це моя квартира, Насте. Бабусина. І перетворювати її на безплатний пансіонат на все літо я не наймалася!

– Владику! – Заголосила Анастасія, повертаючись до брата. – Ти чуєш, як вона зі мною розмовляє? Постав свою бабу на місце! Хто в хаті мужик, зрештою?!

Владислав спохмурнів, розправив плечі і ступив до дружини. Він явно вирішив показати перед сестрою командирську вдачу.

– Все! Розмова закінчена! – припечатав він. – Жодного санаторію не буде, я сказав! Зараз ти дістаєш банку з антресолі, даєш гроші на ринок і починаєш розбирати речі Насті! Зрозуміла мене?

Олена дивилася на його надуті щоки. Десять років вона згладжувала кути, шкодувала його самолюбство, без зайвих слів платила комуналку та купувала продукти зі своєї зарплати.

Вона думала, що це турбота. А виявилося – просто зручна шия, на яку вирішили видертися всім табором.

– Банку я не дам, – без натиску відповіла Олена і поклала складений фартух на край столу. Вона порожня. Я вчора всю готівку на карту закинула, щоб у санаторії розплачуватися.

Вона збрехала не моргнувши оком. Трилітрова банка з купюрами стояла за зимовими чоботями в глибині антресолі, але перевіряти ніхто не поліз – Владислав завжди вірив їй на слово.

–  Ось же стерво! – обурювалася Анастасія, ляскаючи долонею по столу. –  І що тепер робити? У мене хлопці з ранку не годовані, а в кишені тільки дрібниця на маршрутку!

– Гаразд, не галасуй, Настюхо, – з досадою махнув рукою Владислав.-  У мене заначка на бензин у бардачку лежить. Пішли зараз удвох до машини, заберемо хлопців із коробками, а заразом у м’ясний павільйон за рогом заскочимо. Купимо вирізки, шашлику замаринуємо.

– А ця хай поки що баули в кімнату перетягне і тісто на пельмені замісить! – командирським голосом сказала Анастасія, підводячись із-за столу.

– І постільну білизну нам чисту дістань, Лєнко! Та дивись, щоб без катишків, у мене шкіра чутлива! –  І тільки спробуй кудись утекти! – пригрозив Владислав, натягуючи куртку в передпокої.

– Повернемося за сорок хвилин – щоб обід на плиті шкварчав!

–  Ідіть уже, – кинула Олена.

Анастасія пирхнула через губу, підхопила лаковий ридикюль і випливла на сходовий майданчик. Владислав вийшов слідом і зачинив за собою двері.

Олена постояла у передпокої з хвилину. Образа ще палила груди, але руки вже знали, що робити. Вона підійшла до комори і відчинила верхню шухляду.

Там ще з березня лежала нова латунна личинка для замку з комплектом із п’яти ключів. Навесні старий механізм почав заїдати, Олена купила змінний, але Владислав все відмахувався – мовляв, ніколи йому з викруткою порпатися. Як вдало, що йому тоді було ніколи!

Олена взяла з полиці візитку слюсаря з їхнього житлового комплексу та набрала номер.
Довго вмовляти не довелося: Кузьмич жив у сусідньому під’їзді і за невелику доплату за терміновість з’явився вже за п’ять хвилин із ящиком інструментів.

– Заїдає, господине? – діловито спитав майстер, сідаючи біля дверей.

– Гірше, Кузьмичу, – зітхнула Олена, дістаючи з антресолі заповітну трилітрову банку і перекладаючи купюри в саквояж. – Зовсім перестав будинок від зухвальців захищати. Змінюйте обидва секрети, так надійніше.

– Це ми миттю, – усміхнувся у вуса слюсар, спритно орудуючи викруткою. –  А баули ці картаті в передпокої чиї? Мішаються під ліктем.

– А ви не соромтеся, допоможіть у тамбур виставити! – Попросила Олена, підхоплюючи картатий баул за ручку. – Зараз ще добавка з балкона буде.

За кілька хвилин поверх пухких баулів Анастасії на сходовому майданчику мальовничо влаштувалися нові шампури, похідний рюкзак Владислава з блешнями та його болотяні чоботи.

– Готово, приймай роботу! – сказав Кузьмич, перевіряючи хід ригеля. – Ходить, як по маслу, муха без квитка не проскочить. Ось усі п’ять ключів.

–  Золоті руки у вас, Кузьмичу! – подякувала Олена, розраховуючись із майстром.

– Ви вже, якщо тут під дверима концерт розпочнеться, не лякайтеся. Це чоловік із сестрицею на шашлики збираються.

– Розумію, справа життєва, –  підморгнув слюсар і попрямував до ліфта.

Олена нашвидкуруч переодяглася у світлі дорожні штани та зручну блузку. Перевірила видрук путівки у файлі, підхопила свій саквояж і вийшла з квартири. Новий ключ обернувся м’яко і без жодного скрипу.

Вокзальний годинник показував без чверті годину, коли її телефон у кишені буквально розжарився від дзвінків. На екрані миготіло то ім’я чоловіка, то номер Анастасії.

Олена пройшла на перон, показала провідниці квиток, зайшла в купе і лише тоді натиснула кнопку відповіді, увімкнувши гучний зв’язок.

– Лєнко, ти що влаштувала?! – одразу ж заголосила в слухавці Анастасія, перекрикуючи шум під’їзду. – Чому ключ Владика в замок не лізе?! І якого біса мої речі в тамбурі біля сміттєпроводу валяються?!

– Олено, відчини негайно! – вклинився верескливий голос чоловіка. –  Ми тут із чотирма коробками, з м’ясом і з пацанами під дверима стирчимо! Сусіди ходять, витріщаються!

– А ви не стирчить, – приязно озвалася Олена, влаштовуючись на нижній полиці купе. – Їдьте на Дніпро. Чоботи та шампури я вам дбайливо виставила.

– Який Дніпро?! – Вибухнув Владислав. – Куди я з сестрою та двома підлітками поїду?! Настюха свою квартиру вже здала, там чужі люди  заселилися!

– Ну, це називається сімейна взаємовиручка, Владику, – іронічно зауважила Олена. –  Ти ж сам сказав: сім’я дорожча за всі курорти. Ось і зніміть собі дачу на твої відпускні. Заодно Настя від побуту відпочине, а ти їй накрутиш котлеток.

– Ти де взагалі? – задихнулася від обурення зовиця. –  Ану повернися зараз-же і відчини двері! У мене вирізка теляча в жарі зіпсується і хлопці пити просять!

– Насте, там через дорогу чудова крамниця є, – без пафосу порадила Олена. –  А вирізку можете просто на подвір’ї на мангалі посмажити, шампури на твоїх баулах лежать.

– Ми зараз слюсаря викличемо і замок твій висвердлимо! – Пригрозив Владислав. – Я тут десять років живу!

–  Кузьмича, чи що, покличете? – пирснула зі сміху Олена. – То він мені десять хвилин тому нову личинку і поставив. Сказав, що без господині навіть близько до дверей не підійде, хоч обстукайтеся.

– Ах ти змія підколодна! – заголосила у слухавці Анастасія. – Владику, зроби ж щось! Хлопці вже з твого рюкзака сухарі тягають!

Потяг м’яко рушив. За вікном попливли сірі бетонні стовпи перону.

– Гарного вам літа, рідненькі! – Побажала Олена, відключила виклик і кинула обидва номери в чорний список.

Два тижні у санаторії пролетіли, як один щасливий день. Поперек після мінеральних ванн та масажу відпустило вже до середи.

Олена гуляла в сосновому парку, читала книги на веранді і вперше за десять років не думала, що готувати на вечерю.

Коли вона повернулася додому в суботу після обіду, біля під’їзду на лавочці сидів змарнілий Владислав.Поруч із ним стояв той самий рибальський рюкзак, забруднений у глині, і порожнє оцинковане відро.

– Явилася, курортниця, – похмуріше хмари пробурчав він, підводячись назустріч. – Хоч би попередила, коли приїдеш. Я тут з десятої ранку кукую!

– А навіщо попереджати? – Здивувалася Олена, зупиняючись біля сходів. – Ти, сподіваюся, за зимовою курткою прийшов?

Владислав нервово ковтнув і зиркнув на вхідні двері під’їзду.

– Лєнусь, ну годі дутися, га? – запобігливо простягнув він. – Погарячкували ми тоді з Настюхою, з ким не буває. Ти не уявляєш, в яку халепу я за ці два тижні потрапив! На рибалку, певна річ, не поїхав.

– А що ж таке? – З легкою усмішкою поцікавилася Олена. – Соми у Дніпрі перевелися?

– Які там соми! – Простогнав Владислав, хапаючись за голову. – Довелося зняти у мого партнера стару дачу за містом без водопроводу. Настюха палець об палець не вдарила, тільки на ґанку сиділа та нігті фарбувала!

– Треба ж, яка несподіванка, – похитала головою Олена. – У неї ж законний відпочинок від побуту, ти сам казав.

– Та вона мене зовсім заїздила! – сердито махнув рукою чоловік. – Пацани її змітають все, що не прибито, у мене вся заначка на човновий двигун за тиждень у трубу вилетіла! – Я їм воду в оцинкованих відрах з колонки тягав і макарони по-флотськи в три зміни варив!

Олена мимоволі засміялася. За що боролися, на те й напоролися!

– То чого ж ти втік від коханої сестрички? – Підколола вона. –  Літо ж тільки почалося, ще два з половиною місяці попереду. Потіснилися б по-сімейному!

– Та ну її до дідька! – Скривився Владислав. –  Вчора заявила, що в неї від дачного повітря мігрень та комарі її кусають! Зажадала, щоб я взяв кредитку і винайняв їм квартиру в місті з кондиціонером!

– А ти що? – примружилася Олена. –  Невже для рідної сестри кредитку пошкодував?

–  Я їй сказав, що грошей більше нема, і автобусом сюди рвонув! – щиро зізнався Владислав і зробив крок ближче, заглядаючи дружині в очі.

–  Коротше кажучи, Лєнусь, давай відчиняй. Я їсти хочу, з ранку тільки скоринку хліба з водою перехопив. Посмажеш мені яєчню з ковбасою, а я поки що у ванній відмокну і посплю.

Олена глянула на нього і навіть головою похитала від захопленняня. Ні тіні каяття, ні єдиного питання про її здоров’я.

Просто на старій дачі безплатним кухарем та водовозом бути набридло – вирішив перебратися назад на м’який матрац та її харчі.

– І телефон свій не надумай брати, якщо Настюха дзвонити буде! – діловито додав Владислав, підхоплюючи свій брудний рюкзак за лямку. –  Скажемо їй, що ми в глухе село поїхали. Ну чого стоїш? Діставай ключі, у мене спина від цих відер гуде!

–  Капустяний лист на поперек примотай, Владику, – миролюбно порадила Олена. –  Кажуть буде, як бабця пошептала.

Владислав заморгав і розгублено опустив рюкзак на асфальт.

– У сенсі – капустяний лист? – не зрозумів він. –  Лєнуюся, ти чого починаєш знову? Я ж від сестри до тебе повернувся!

– Ти не до мене повернувся, ти від відер і каструль втік, – без тіні злості відповіла Олена, дістаючи з кишені зв’язку нових ключів.

–  На дачі повітря свіже, племінники голодні. Іди тренуйся пельмені ліпити, адже вони магазинний фарш не поважають. А зимові речі я тобі завтра в коробці до консьєржки спущу.

– Лєнко, та ти знущаєшся?! – заволав він услід. –  Куди я зараз піду? Настюха мені дзвонить кожні п’ять хвилин, вимагає кавун і курку гриль привезти!

– От по дорозі й купиш, – озвалася Олена, відчиняючи двері під’їзду.

Підійнявшись на свій поверх, вона увійшла до квартири, поставила саквояж біля комода і насамперед відчинила балконні двері.

Сонячний зайчик весело стрибнув на кухонний гарнітур, а на плиті на неї чекала чиста сковорода, на яку лагала рівно одна порція рум’яних сирників…

You cannot copy content of this page