Я з дев’ятого класу планував виїхати з цього маленького міста. Були великі амбіції, купа цілей. Навіть виграв один раз всеукраїнський конкурс з англійської мови. Цілими днями готувався сам, без репетиторів.
Батьки не хотіли давати мені на них грошей, бо «якщо розумний, то й без них пройдеш, а якщо завалиш, то немає сенсу вчитися, підеш кудись у касири». Усі мої муки не пройшли даремно, я набрав гідні бали.
Ось тільки відпускати мене ніхто не збирався. Я не просив грошей на переїзд та проживання, бо мені пропонували дати гуртожиток, та платити підвищену стипендію, яку цілком вистачало б на місяць навіть без сторонньої допомоги. Мої батьки розуміли, що втратять наді мною контроль, якщо я поїду.
– В тобі що, немає ніякого почуття обов’язку? Ми тебе вісімнадцять років вирощували, ночами не спали, дбали про тебе. І ось чим ти нам відплачуєш! Хочеш втекти з дому і здати старих у дім для людей похилого віку!
До речі, близьких стосунків із батьком та матір’ю в мене ніколи не було. Ми навіть практично не розмовляли один з одним.
Ні, вони не боялися самотньої та немічної старості. Просто вони хотіли тягнути з мене гроші, а в іншому місті це було б складніше.
– Я хотіла забезпечену старість. Щоб мій син влаштувався на добру роботу і возив мене на моря, купив машину та шубу. Хіба я цього не заслуговую??
Було дуже багато істерик та звинувачень на мою адресу, я вже сам починав думати, що роблю щось погане. Я залишився у своєму місті, вступив не на ту спеціальність, яку планував.
На навчанні мені було дуже нудно, викладачі навіть і не ставили собі за мету навчити нас чогось.
Навчався я легко на відмінно, тому що гарні бали там ставили практично всім.
Коли я став повнолітнім, умови проживання змінилися. По-перше, тепер я мав оплачувати комунальні рахунки.
По-друге, сам платити собі за їжу, одяг, про розваги вже й мовчу. Я влаштувався на роботу, щоб мені вистачало на нормальне життя, проте батьки про це дізналися.
Вони змусили мене віддавати їм половину зарплатні «для збереження», бо я молодий, не знаю ціни та застосування грошей. Мені казали, що відкладають їх у скарбничку, а самі на них ходили в ресторани, та дорогі кафе.
Коли я дізнався про це, вони навіть і не подумали вибачитись:
– А що, тобі вже для рідних батьків грошей шкода? Ну сходили, розважалися, один раз живемо. А ти молодий, ти ще встигнеш накопичити.
Потім почали з’являтися претензії, що я замало заробляю. Мовляв, батьки багато чого хочуть, а я не можу їм це дати.
До речі, щойно я вступив до університету, мати звільнилася з роботи. Сказала, що втомилася, і більше не хоче працювати. Що вона має дорослого сина, який тепер стане годувальником у сім’ї.
За пів року звільнився і батько. Мабуть, подивився на шикарне життя матері, та позаздрив. Вони в мене не старі та немічні, їм п’ятдесят і п’ятдесят п’ять років.
Я закінчив університет і зрозумів, що не можу ні створити свою сім’ю, ні нарешті, поїхати до міста. Тому що з кожним роком батьки ставали все старшими, а це означало, що за ними справді міг знадобитися догляд.
Пенсійного віку вони ще не досягли, а на роботу, що низько оплачується, йти відмовлялися. Мовляв, надто мало платить начальник, щоб вони хоч би пальцем заради нього поворухнули.
А куди їх візьмуть без вищої освіти та з таким віком? І слухати не хотіли.
– А навіщо нам кудись влаштовуватися, якщо ти й так чудово справляєшся?
Коротко кажучи, я так і не зміг досягти того, чого хотів. Нині працюю на ненависній роботі, бо вона приносить багато грошей.
Усі свої найкращі роки пропрацював, та займаюся цим і зараз. Як мені далі бути, навіть не уявляю? Чи продовжувати тягти на собі батьків, чи намагатися створити власну родину? Що порадите?
