З чоловіком я познайомилася, коли навчалася на останньому курсі інституту. Він одразу підкорив моє серце своєю чарівністю та харизмою. Почали зустрічатися, потім він зробив мені пропозицію.
Незадовго до весілля відбулося знайомство з його мамою. Батька не стало, коли чоловікові було 10 років.
Майбутня свекруха – Ірина Андріївна – одразу показала своє невдоволення, позначила кордони та дала зрозуміти, що «своєю» в їхній родині я ніколи не буду. Чесно сказати, мене це образило, але я цього не показала.
Ми з чоловіком жили окремо від батьків, обидва працювали, збирали на власну квартиру, з дітьми вирішили почекати. Потім Антон пішов на підвищення.
Тоді й вирішили, що настав час для дітей. Спочатку з’явилася дочка Сашуня, а через 2 роки синок Вітя. Нині дітям 4 та 6 років відповідно.
Свекруха в захваті від моєї дочки. Гуляє з нею, грає, купує безліч подарунків, виконує всі її капризи. Але чомусь Вітю Ірина Андріївна не любить.
І чим старшим стає син, тим сильніше виявляється її неприязнь до нього. Хоча син зовні дуже схожий на неї, а ось Саша на мене більше схожа.
Місяця 2 тому прийшли до свекрухи у гості. Ірина Андріївна вийшла нас зустрічати. Одразу обійняла доньку, почала щебетати: “Хто до нас прийшов? Сашенька! Внучечка моя люба, красуня наша! Проходь швидше, бабуся твої улюблені тістечка купила”.
На сина вона зиркнула мигцем, невдоволено сказавши: “Фу, Вітько, знову чоботи брудні! Що, весь бруд із вулиці вирішив до нас додому притягнути?!”.
Насправді чобітки сина були чистими, він їх спеціально ретельно помив у калюжі перед під’їздом.
Іноді ми просили Ірину Андріївну посидіти з дітьми. Вона завжди говорила: “Я вже немолода. Сашеньку я, звичайно, візьму до себе, нехай навіть ночувати залишається, а Вітьку нехай Олена до своїх батьків веде”. Хочу зауважити, що синок у нас спокійний, неконфліктний та усидливий.
Тиждень тому чоловік запропонував: “Давай завтра до мами сходимо, відвідаємо її”. Я сказала, що мені не хочеться, але чоловік наполіг.
Прийшли ми у гості, попили чаю. Свекруха дістала з морозилки морозиво – 3 штуки. Одне дала Саші, друге моєму чоловікові, а третє взяла собі.
Вітя жалібними очима подивився на бабусю і попросив: “А можна мені теж морозиво?”. На що та різко відповіла: “А тобі нехай мати купує”.
Цього стерпіти я не змогла. Те, що вона мене не любить, я давно знаю, але дитину свою ображати не дам!
Я схопилася, швидко одягла дитину і сказала, що нашої ноги більше не буде в цьому будинку. На що свекруха відповіла: “На все добре, насильно нікого не тримаємо”.
Вибігли з сином надвір і від образи обидва плачемо. Чоловік із донькою наздогнали нас. Антон віддав своє морозиво синові. Вітя заспокоївся.
Але ж справа тут не просто в морозиві, яке, звичайно ж, я й сама можу купити синові, а справа в самому ставленні до нас.
Вчора Ірина Андріївна зателефонувала чоловікові та запросила його із Сашенькою до себе на ювілей. Як вона висловилася, “відсвяткуємо у вузькому сімейному колі”.
Тобто ми з Вітею до цього сімейного кола не входимо. Це стало останньою краплею. Антон сказав, що ніхто з нас до неї не прийде і поставив свекруху перед вибором: або вона ставиться до всіх однаково, або нехай забуде про наше існування. І кинув слухавку.
Але найприкріше, що Вітя, попри таке ставлення, любить бабусю і всією душею до неї тягнеться. Він у нас хлопчик добрий та відкритий. Щодня питає: “Ну коли ми вже до баби підемо?”.
А я не знаю, що йому відповісти. Бо сама не розумію, як можна любити одного онука та на дух не переносити іншого? Як кохання може бути таким вибірковим? Від чого це залежить? І як поводитися далі в ситуації, що склалася? На цей час у мене немає відповіді на ці запитання.
