З чоловіком ми живемо вже понад одинадцять років. З першого дня спільного життя ми почали жити зі свекрухою, у її великій трикімнатній квартирі.
Поговоривши всі разом, ми домовилися, що візьмемо іпотеку, купимо невелику однокімнатну квартиру, і свекруха переїде жити в неї, а цю квартиру залишить нам.
Усі були згодні, і свекруха також погодилася на такі умови. Весь цей час я не вірила, що ми скоро житимемо одні, що роз’їдемося.
Зі свекрухою у мене, в принципі, були гарні стосунки. Вона любила онука, постійно забирала його з садка, грала з ним, гуляла, доки той був маленьким.
Та й син її дуже любив, у бабусі, як то кажуть, душі не чаїв. І квартира велика, місця всім вистачало, але не господарка я в ній була. Ми не могли навіть елементарних речей зробити, оновити меблі, або. навіть, нові штори повісити.
Вона мені не дозволяла, навіть вази на комоді переставити. Загалом, я мріяла, що скоро вона від нас з’їде.
Нову квартиру ми поки що здавали, а гроші віддавали за кредит, ми з чоловіком рахували дні до моменту, коли виплатимо останній платіж.
Але чим ближче ставало до цього моменту, тим більше відкривалося підводне каміння. Влазячи в іпотеку, ми спочатку хотіли взяти більшу квартиру, але свекруха нас відмовила.
Вона нас переконала, що їй одній і однокімнатної вистачить.
– Навіщо, мені на старості років хороми. Мені що, конем по ній гарцювати?
А ще вона нас переконала взяти квартиру, якомога далі від громадського транспорту:
– Мені на роботу щодня не їздити, та й великі магазини мені теж не потрібні. Головне, щоб поліклініка поряд з будинком була, та гуркоту не було.
Як вона просила, ми так і зробили. Взяли бюджетну однокімнатну квартиру, у спокійному, глухому районі. Ми ж за язик її не тягли, сама так захотіла.
І ось тепер, коли ми виплатили іпотеку, та квартира у нашій власності, вона заявила:
– А я не планую переїжджати, мені й тут добре живеться!- Я тут із покійним чоловіком жила, і син у мене тут з’явився, і Богу душу віддам я теж тут.
А до Бога їй, ой ще як зарано, їй 70 років, і вона здоровіша за будь-якого молодого. Я в повній розгубленості. Я вже навіть збиралася переїжджати в однокімнатну квартиру, але чоловік проти цього.
– Ти з глузду з’їхала, чи що, а як звідти на роботу їздитимемо, і синові доведеться школу міняти, та й взагалі, з трикімнатної в однокімнатну, ніколи!
Син дорослішає, починає з бабусею суперечити, не слухає її. Та й бабуся дедалі категоричною стає до підлітка.
Загалом, ми часто почали лаятися, причому всі. Я не знаю як вчинити! Розглядаємо всі можливі варіанти. І все частіше сходимося на тому, що продовжимо жити, як живемо, а свою квартиру, як здавали, так і здаватимемо.
Гроші хоч зайві будуть, можна буде зробити в цій квартирі ремонт, оновити гардероб, та машину можна буде прикупити згодом. Ну, а коли син виросте, можна його туди відправити жити.
Ну а свекруха, – дай їй Бог здоров’я! Вона так – то не погана жінка, та й мене ніколи не ображала, любила навіть.
Адже її теж можна зрозуміти, стільки років прожити в цій квартирі, а тепер просто взяти й поїхати. Не кожен зможе наважитися на таке.
Коротше, вирішили залишити все, як є, і жити й далі разом. Нічого не поробиш, доведеться до сивого волосся жити зі свекрухою! Я вважаю, що мені зараз багато хто “позаздрить”!
