– Ти знову у вихідні їдеш до матері? Андрію, я втомилася вже. З весни до осені ти їдеш у п’ятницю ввечері, й повертаєшся в неділю ввечері! – я знову почала сварку з чоловіком, хоч обіцяла собі цього не робити.
– Мама потребує допомоги на дачі. Хто, крім мене, їй допоможе? – винно розводив руками чоловік.
– Я хотіла на озеро з’їздити, до речі. І ти мені обіцяв, що поїдемо. І ось тепер знову збираєшся в село!
Ми з Андрієм одружилися майже п’ять років тому, і я щиро вважала, що мені пощастило. Чоловік був уважним і чуйним, з ним завжди було про що поговорити, він не ділив обов’язки на жіночі та чоловічі, і завжди радий був допомогти мені по дому.
З дітьми ми не поспішали, бо обидва будували кар’єру. Андрій працював у великій рієлторській агенції, а я в турфірмі, що займалася переважно організацією поїздок до європейських країн.
Ми обоє були закохані у свою роботу, на якій пропадали п’ять днів на тиждень, занурені з головою у цікаві проєкти.
Мати чоловіка жила у селі, не побажавши перебратися у місто, навіть коли син запропонував купити їй невелику квартиру.
Вона була прив’язана до свого старого будиночка, до свого доглянутого городу, лазні, гусей і кіз, яких тримала, попри похилий вік.
Відносини з Таїсією Федорівною у мене склалися більш ніж теплі. Коли Андрій сказав, що одружується, то тільки й видихнула радісно: «Нарешті!». Вона ніколи не завалювалася до нас без проса, не лізла в наше життя, та завжди відгукувалася, коли ми потребували допомоги.
Таїсія Федорівна була з жінок, які були щиро впевнені, що головне – щастя сина. Тому, бачачи, що Андрію зі мною добре, на душі у неї було спокійно.
І все було б просто ідеально, якби не ці нескінченні поїздки мого чоловіка до матері у вихідні. Я розуміла, що допомагати їй треба – і вік у Таїсі Федорівни був поважний, і велике господарство, і син єдиний.
Була в неї ще сестра з племінниками, але та жила далеко. Таїса Федорівна з нею зустрічалася, від сили раз на два-три роки, коли сестра з дітьми приїжджала до неї погостювати на кілька тижнів.
От і виходило, що був у свекрухи тільки син, якому добиратися до села від міста було півтори години повільної їзди.
Мене й тішило, що мій чоловік так поважає матір і не забуває про неї, і злило, бо за наших графіків у нас і залишалися з ним субота та неділя.
Хотілося сходити в кафе, погуляти у парку, вибратися на озеро. Але, на жаль, щовечора п’ятниці чоловік збирав речі, і виїжджав до матері, не пропускаючи жодного тижня. Я спершу бурчала, потім лаялася, але Андрій стояв на своєму – що поїде, і пропустити не може.
Сьогодні була якраз п’ятниця, і чоловік укладав у сумку шкарпетки, цукерки, печиво, і чомусь дитячий шампунь і мочалку.
– А це навіщо? – спитала я, розглядаючи пляшечку, на якій був намальований кумедний товстенький карапуз, що посміхався так, що було видно два верхні різці.
– Мама просила купити. Для якоїсь сусідки треба, начебто. Там приїжджають онуки, і ось для лазні… Мені не складно.
– Там таке не часто завозять, а у дитини алергія, і потрібен був саме такий шампунь. Ну, а мочалка по знижці була, я просто так купив – у подарунок.
– Зрозуміло. Слухай, мені набридло вдома киснути одній. Я також поїду з тобою, – вирішила я, і пішла теж збирати сумку. – Знову ж таки, у лазні попарюсь, трохи допоможу Таїсі Федорівні на городі, та й собі ягід наберу.
– Ну, ти ж не любиш село, завжди казала, що це не твоє. Навіщо ти поїдеш? – Раптом почав відмовляти мене чоловік.
– Я ж не на рік туди, а на кілька днів. Свіжим повітрям подихаю. А там, може, час виберемо, і на озеро махнемо все ж таки.
Андрій невдоволено знизав плечима, але сперечатися більше не став. Ми зібралися швидко, і рушили в дорогу. Добре, що за вікном стояв теплий червень, темніло пізно, і дісталися ми на заході сонця. Свекруха, почувши машину, зустрічала нас біля відчинених воріт.
– Алісо! І ти приїхала! Ось несподівана радість! Ну, проходь моя гарна. Я пирогів напекла якраз більше. Давай, давай, – торохтіла Таїсія Федорівна.
Вона тепло обійняла мене, коли я вибралася з машини, і, посміхаючись, покликала до хати.
– Здрастуйте! Як тихо та добре у вас тут!
– Не кажи, Алісо, добре – правда твоя! Поїжте, і в лазню. Все вже готове. Я завжди до приїзду Андрійка топлю гарячіше.
– Ми не голодні, Таїса Федорівно. А ось лазня – справа хороша.
Ми з чоловіком взяли рушники й пішли в перший жар. Лазня у свекрухи моєї була відмінна.
Величезна, простора, з розкішною парильнею.
Давно я тут не була, вже й встигла забути. Будував лазню ще Андріїв батько В’ячеслав Якович. Були в нього золоті руки, і для сім’ї він усе робив із розмахом і на віки. Та немає його вже кілька років.
Запашні липові віники, ароматичні олії на поличці, пухнасті мочалки – я відірвалася на повну. І маску собі зробила, і напарилася, і навіть холодною водою з бочки з вереском облилася. Андрій дивився на мене і посміхався, теж розпарений, розчервонілий, задоволений.
Після лазні прийшли до хати, і пили квас із пирогами. Пироги у свекрухи завжди виходили почесні. Був у неї особливий дар до тіста, який буває далеко не у всякої господині.
Вона намагалася мене навчити, але в мене й близько не виходило такого пухкого, легкого тіста, як у неї. Я спочатку навіть засмучувалась, а потім вирішила, що в мене просто інші таланти, а ось випічка – не моє.
Ми довго говорили, потім свекруха повела мене показувати своє господарство.
– Це цап Фіма. Та не дивись, що такі роги великі, він лагідний! – розповідала жінка, чухаючи величезному козлу круте чоло.
– Виглядає жахливо! – з побоюванням сказала я.
– А то! Собаку не тримаю навіть. Фіма двір стереже. Він до своїх добрий, а чужого своїми рогами так підчепить, що мало не здасться.
Гуси теж у мене захоплення не викликали – галасливий і брудний птах. Від їх запаху мене швидко відвернуло, і я поспішила піти до грядок.
Все в Таїсі Федорівни було з розуму, з любові та з науки. Перець сортовий, укритий якимось новим матеріалом, який і від сонця захищає рослину, і дихати їй дає.
Відчувши, що втома бере своє, чесно сказала:
– Я втомилася, може, підемо відпочивати?
– Ходімо, дочко. Просто ти така не часта гостя у мене, що хочеться розповісти про все, та показати, як живу. Але ти маєш рацію, вже до сну справа котиться, треба спати лягати.
Нам з Андрієм виділили окрему кімнату. Будинок був просторий, сповнений шепотів і незвичних звуків.
На новому місці я завжди спала погано, і тепер ось крутилася, вслухаючись у скрип половиць, як зістрибнув з комода старий кіт, блиснувши в темряві величезними бурштиновими очима.
За вікном кричав пугач, дзвеніли комарі, співали жаби в озерці, що було неподалік. Мукала худоба у сусідів.
Але в результаті сон зморив мене, і я прокинулася глибокої ночі, наче хто штовхнув мене. Повернулася, щоб обійняти Андрія, але ліжко на його половині було порожнім. Чоловіка не було!
Я злякано схопилася, засунула ноги в теплі капці, і пішла в коридор – може, встав попити, чи що? Світло вмикати не стала.
Ніч була ясна, місячна, і світла місяця, що лилося у вікна, цілком вистачало, щоб побачити все довкола. Здивована зникненням Андрія, я вийшла на ґанок, і трохи посиділа на ньому. Тривога все розросталася всередині, і я, не витримавши, пішла будити свекруху.
– Таїсія Федорівно, прокиньтеся! – злегка торкнувшись за плече, тихо покликала я.
– А? Що таке? Що трапилося? – голос у свекрухи зі сну був хрипкий, але вона одразу ривком сіла на ліжку. – Алісо, що? Говори!
– Андрія немає. Я шукала, але…
– Та як же немає? Здалося, може? – потираючи очі й позіхаючи, спитала свекруха.
– Ну, як здалося. Я вже обійшла весь будинок. Нема його! Де ж він?
– Не знаю. Ти не хвилюйся, доню. Прийде. Мало куди міг піти.
– О третій ночі? Та якось мало куди піти в такий час можна.
Скільки не допитувала я свекруху, що остаточно прокинулася, та мовчала, як риба. Несла якусь нісенітницю – прогулятися пішов, подихати.
Я хитала головою на абсурдність таких заяв, і не могла знайти собі місця. О пів на сьому ранку, коли вже щосили кричали сусідські півні, а худобу вигнали пастись, чоловік повернувся. Просто ввійшов у кухню, де сиділа я з його матір’ю, обійнявши руками вже не знаю яку чашку чаю.
– Де ти був уночі? – кинулась я до Андрія, – я місця собі не знаходила, коли тебе не знайшла в ліжку!
– Я гуляв, ти не хвилюйся, – почав мимрити чоловік, нітрохи не зрозуміліше, ніж робила до нього свекруха.
– Гуляв? Вночі? Ти мене за кого приймаєш? Що за дурниці! – я починала злитися.
Від мене явно щось приховували, і це щось дуже вже мені не подобалося. Підозри виростали у впевненість, що не просто так чоловік мій сюди щовихідних катається. Чи не живе на сусідній вулиці діва з пристрасними очима, і косою до пояса?
– Ти був у когось? – не бачачи сенсу мучитися даремно, поставила я пряме запитання.
– Андрію, припини мимрити й тремтіти! Скажи їй, що ти ходив до свого сина, – натиснула свекруха на мого чоловіка.
– Так, Андрію, повідай мені, що там за таємниця така, про якого сина мова?
Повисла тиша, після якої чоловік зізнався:
– Аліс, я не казав тобі, але … Загалом, я був одружений до тебе. Ми з Оленою прожили два роки, а потім розлучилися. Але від цього шлюбу в мене лишився син.
Якову зараз майже вісім років, і той шампунь та мочалку я купував для нього. Не думай, з його матір’ю у мене давно немає жодних стосунків, вона вже вдруге одружена, але не перешкоджає моєму спілкуванню з сином.
Я знав, що вдень побувати не вийде, і прийшов уночі. Олена теж здивувалась, але пустила мене.
Виглядав чоловік дуже винним. А я по-дитячому відкрила рота від такої новини.
– Ми одружені майже п’ять років, і ти тільки зараз мені кажеш, що в тебе є дитина?
– Я не знав, як ти до такого поставишся. Спершу боявся сказати, потім якось звик. Та й матері я справді допомагав, а заразом і з Яшею бачився у вихідні.
– Так, ну і справи! А що ти ще від мене приховуєш?
– Присягаюся, більше нічого!
– Аліс, пробач ти його, недолугого! – вступила в розмову свекруха. – Я сто разів йому говорила, щоб все, як є тобі виклав. Але він боявся чогось. Ну, не склався перший шлюб, ну дитина, що ж тепер?
– Та, власне, нічого. Я зрозуміла б і прийняла, якби мені по-людськи все розповіли з самого початку. Він же, як злодій, ночами втікав. Брехав, що на вихідні тільки до вас їздить. Як довіряти чоловікові після такого?
– Важко довіряти, дочко. Але він якнайкраще хотів, боявся тебе втратити. – Таїса Федорівна обняла мене за плечі. – Давай я схожу до Олени, Яшу запрошу до нас. Він добрий хлопчик.
Я кивнула. Свекруха пішла, а за пів години повернулася з чарівним хлопчиком. Хто його батько, можна сказати і без ДНК експертизи.
Те ж важке підборіддя, що й у Андрія, ті ж лихі м’які кучері, ось тільки очі у мого чоловіка були блакитні, а в його сина карі.
Ми пили ранкову каву з Андрієм, Яша жував бабусин пиріжок.
– А хочеш, якось у гості до нас приїхати, якщо мама відпустить? – Запитала я хлопчика.
Той кивнув:
– Так, я б із радістю приїхав.
Пішов додому Яша тільки до полудня. За цей час, остаточно зачарована дитиною, я простила чоловіка.
– Але пообіцяй, що таких важливих речей більше не приховуватимеш! І взагалі – жодних більше секретів. Добре?
– Звичайно, Аліс. Мені й тепер легше дихається, коли ти дізналася. Я навіть до ладу пояснити не можу, чого я боявся так. Ти ж у мене найдобріша, найкраща! І Яші ти дуже сподобалася, це одразу видно.
– Він чудова дитина. Чи не час нам йому братика чи сестричку організувати?
Чоловік хитро глянув на мене після цих слів:
– Будемо активно обговорювати це питання, коли повернемося. Ти хотіла набрати ягід? Саме чорна смородина встигла. Сьогодні день не спекотний, давай підемо на город. А я подивлюся, що там з насосом у матері, вона скаржилася, що борсає.
Ми вийшли з дому. Взявши відерце, я рвала велику чорну смородину. Вночі був дощ, та й день стояв не спекотний, і великі ягоди здавалися в пальцях прохолодними.
Свекруха зголосилася допомогти мені набрати більше, адже я так рідко приїжджаю до неї. Я, правда, більше ягід відправляла в рот, ніж у цебро, зате Таїся Федорівна швидко наповнила свою невелику тару.
– Ти приїжджай тепер, коли все знаєш, – сказала свекруха.
– Неодмінно. І з Яшею поспілкуємось. Він на диво схожий на Андрія!
– І не кажи. А ось з невісткою першою мені не пощастило. Зате тебе бог дав!
Ми посміхнулися одна одній, і я відправила до рота чергову ароматну жменьку солодкої чорної смородини. І на серці так стало спокійно та приємно від її слів! Все-таки – життя прекрасне!
