«Артеме, ти чуєш? Твоя дружина каже «моя квартира». А ти там хто? Квартирант?»

Вероніка вже відчувала, як повітря за святковим столом стає густішим, коли Тамара Ігорівна поставила перед нею тарілку.

«Ти чого сидиш, Вероніко, ніби чужа?» — пролунало це не як запитання, а як докір, що віщував недобре. Жінка додала з удаваною лагідністю: «Їж холодець, не отруїмо».

Вероніка м’яко всміхнулась, як це роблять у чужому домі, де дуже хочеться зберегти мир.

«Дякую, я їм, Тамаро Ігорівно. Дуже смачно, справді». Їй насправді було не до їжі, але вона намагалася уникнути конфлікту.

«Та вже ж, правда», — з іншого кінця столу глузливо кинула Аліна.

«Вона у нас ніби пташка: клюне травинку — і вже сита».

Артем сидів поряд, плече до плеча, зосереджено складаючи серветку в дрібну гармошку. Він завжди так робив, коли ситуація навколо починала напружуватися. Вероніка непомітно торкнулась його коліна під столом — мовляв, не хвилюйся, я сама впораюсь.

«Тамаро Ігорівно, ще раз вітаю вас зі святом», — сказала вона, намагаючись змінити тему.

«Хай у вашому житті все буде спокійно й радісно».

«Спокійно», — свекруха скривила губи.

«Спокійно мені буде, коли мої діти нарешті влаштуються. Алінка з Родіоном по чужих кутках туляться, половину заробленого віддають невідомо кому. А у вас дві кімнати стоять порожні».

«Вони не порожні», — Вероніка обережно відклала виделку.

«Ми там живемо».

«Вдвох ви там живете», — чітко відкарбувала Аліна.

«А ми вдвох живемо в кімнаті, де пліснява. Різницю відчуваєш?»

«Аліно, я бачу різницю», — голос Вероніки звучав рівно, майже лагідно.

«Але моя квартира не гумова. І не готель».

«Твоя», — Тамара Ігорівна повільно промовила це слово, ніби перевіряючи його на міцність. Вона повернулась до сина: «Артеме, ти чуєш? Твоя дружина каже «моя квартира». А ти там хто? Квартирант?»

Артем сіпнув шиєю, кхекнув, потягнувся за салатом. Вероніка чекала. Вона чекала одного-єдиного слова, простого, короткого, за яке потім могла б пробачити йому все.

«Мамо, та годі вже, свято ж сьогодні», — нарешті промимрив він, не дивлячись ні на кого.

«Свято», — погодилася Тамара Ігорівна.

«Ось і я про свято. Мені б під старість років знати, що син живе у своєму домі, а не на пташиних правах».

«Він живе в нашому домі», — сказала Вероніка.

«Я привела його туди, я дала йому ключ, і жодних прав у нього не відбирала».

«Привела!» — Аліна так грюкнула долонею по столу, що забряжчав посуд.

«Чув, Родіоне? Вона його привела. Ніби цуценя з вулиці».

«Я цього не казала».

«Ти саме це сказала», — Тамара Ігорівна примружилась.

«Ми тут не глухі».

Вероніка подивилася на чоловіка. Він колупав виделкою салат, вибираючи горошини одну за одною, і вигляд у нього був такий, наче він вирішував складну математичну задачу.

«Артеме», — тихо покликала вона.

«Ну що?» — він не підвів очей.

«Скажи їм».

«Що сказати?»

«Правду. Хоч якусь».

Він нарешті підняв голову, обвів поглядом стіл і видав те, від чого всередині у Вероніки стало холодно й неймовірно тихо.

«Ну чого ви, люди? Розберемося. Ми ж не чужі».

«Розберетеся», — задоволено кивнула Тамара Ігорівна і знову повернулась до Вероніки.

«Ось і розберіться. Тільки врахуй: у нашій родині заведено все по-чесному. Один за всіх».

«По-чесному — це коли в чуже не зазирають», — відповіла Вероніка.

«Ах, чуже», — жінка повільно поставила чарку.

«Родіоне, запам’ятай: одружився — і став чужим. Ось вам і нова мода».

«Я не про людей», — Вероніка дихала рівно, терпляче, так, як вчать дихати, коли хочеться просто встати й піти геть.

«Я про квадратні метри. Люди мені не чужі. А метри — мої».

«Бабусині», — уточнила Аліна.

«Тобі все готовеньке дісталося, а ти ще й носа дереш».

«Дісталося. І бабусі я за це досі вдячна. Я її останні роки щодня навідувала, ліки носила, стіни сама фарбувала. А ти де була в цей час, Аліно?»

«Я була мала!»

«Ти була доросла», — спокійно сказала Вероніка.

«Просто дуже зайнята».

Свекруха повільно, урочисто витерла губи серветкою.

«Артеме», — промовила вона.

«Ти будеш сидіти й слухати, як твою матір і твою сестру поливають брудом?»

Вероніка повернулася до чоловіка. Одна фраза. Лише одне речення: «Ніхто нікого не поливає, відчепіться від неї».

«Мамо, ну правда», — сказав Артем, — «Вероніко, ти теж… ну навіщо ти так».

Ось і все. Вона обережно склала серветку, поклала її ліворуч від тарілки й подивилася на чоловіка довгим, дуже уважним поглядом.

«Зрозуміло», — прошепотіла вона.

***

У машині вони мовчали два перехрестя. Артем вів, постукуючи великим пальцем по керму, і нарешті не витримав тиші.

«Ну чого ти надулася?»

«Я не надулася. Я думаю».

«Про що?»

«Про тебе», — чесно відповіла Вероніка.

«Другу годину поспіль».

«Слухай, ну вони ж не зі зла. Просто ти занадто різко відповідаєш, а мама цього не любить».

«А що ж вона любить? Щоб я кивала головою, поки мене називають квартиранткою у власному домі?»

«Ніхто тебе так не називав».

«Мене назвали жадібною, чужою, і ніби я приблуда, Артеме. Різними словами, але сенс був один. А де ти був у цей час?»

Він звернув у двір, заглушив двигун і відкинувся на підголівник.

«Ти перебільшуєш…» — Артем осікся, спіймавши її погляд. — «Ти просто занадто близько до серця все береш».

«Я беру, бо це моє, а не твоє».

«Гарно сказала», — він скривився в усмішці.

«Прямо як у кіно».

«Мені не смішно», — Вероніка повернулась до нього всім тілом.

«Відповіж на одне запитання. Чому ти мовчав?»

«Я не мовчав».

«Ти сказав: «Ну чого ви, люди?». Це не захист. Це скиглення вівці».

«Обережніше зі словами».

— Обережнішим треба було бути ТАМ, за тим столом, — голос Вероніки став гострішим, наче відточений ніж, і в ньому з’явилися короткі, сухі нотки. — Там треба було бути обережним. З моїм ім’ям, Артеме. З нашим шлюбом. З тим, як у мене все стискалося всередині, поки я змушувала себе посміхатися твоїй рідні.

Артем нервово потер долонями кермо.

— Ти просто не розумієш. Моя мати — вона непроста. Якщо я їй скажу щось упоперек, вона потім цілий тиждень хворітиме. А потім телефонуватиме о другій ночі. Ридатиме в слухавку.

— І тому хворіти мушу я? Мовчки й без жодних дзвінків? — Вероніка не відступала.

— Ти ж сильна. Ти витримаєш.

— Ах, ось воно що. Сильна, — гірко повторила Вероніка. — Чудове слово. Ним так зручно прикривати чуже терпіння, наче кришкою.

— Вероніко, досить! — Артем раптом підвищив голос. — Ти хочеш, щоб я обирав?

— Я хочу, щоб ти був чоловіком. Не обирав, а просто БУВ чоловіком.

— Це одне й те саме!

— Ні, — вона ледь помітно похитала головою. — Бути чоловіком — це встати і твердо сказати: «Мою дружину ніхто не зачепить». І крапка. Це не вибір, це просто норма.

— Для тебе це норма. А у нас в родині мати завжди головна.

— Тоді йди й живи у родині, де мати головна, — майже пошепки сказала Вероніка. — А я хочу жити у родині, де двоє рівні. Сподіваюся, що рівні.

Він кілька секунд дивився просто перед собою, жовна ходили під шкірою. А потім випалив, чітко, наче вбиваючи останній цвях у труну їхніх стосунків:

— Зрозумій, мати для мене дорожча, і на цьому розмову завершено.

Вероніка кивнула. Повільно, як кивають, коли нарешті чують те, що давно висіло в повітрі.

— Дякую, — тихо мовила вона.

— За що?

— За чесність. Ти вперше за весь цей час сказав усе прямо. Без твоїх вічних «розберемося».

— Не перекручуй… не треба, — він скривився. — Я сказав, як є. Мати мене народила, виростила, вивчила. А ти… ти з’явилася потім.

— З’явилася, — погодилася вона. — І так само легко можу зникнути.

— От і почалося!

— Ні, — Вероніка відчинила двері машини. — Це не початок. Це висновок.

***

Три дні у квартирі панувала рівна, чемна, але пронизлива мерзлота. Вони говорили про хліб, про воду в трубах, про те, хто виносить сміття. Вероніка сиділа над своїми аркушами з травами, вимальовувала найтонші прожилки, і лінії цього разу виходили злішими, ніж зазвичай.

У четвер ввечері в замку заскреготів ключ. Вероніка вийшла у коридор і застигла.

У передпокої стояли Аліна з Родіоном, а біля їхніх ніг — два величезні картаті баули. За ними, наче пам’ятник самій собі, височіла Тамара Ігорівна.

— Здрастуйте, — спокійно мовила Вероніка. — Який несподіваний візит.

— Здрастуй, — Тамара Ігорівна розстебнула пальто, розглядаючи її з голови до ніг. — Ми ненадовго. Тобто, надовго, але тимчасово.

— І що це означає?

— Аліночка з Родіоном поживуть у вас. Доки не влаштуються.

— Хто їм відчинив?

— Артем дав ключ, — Аліна демонстративно кинула свою величезну сумку просто на підлогу. — Він тут взагалі-то господар.

Вероніка повільно перевела погляд на чоловіка. Артем стояв у дверях кімнати, руки в кишенях, очі десь убік.

— Ти зробив дублікат? — запитала вона, дивлячись на нього.

— Ну, а що такого? — буркнув він, відводячи погляд. — Це ж і мій дім теж.

— Ти зробив дублікат ключа від квартири, яку мені подарували ще до нашого шлюбу, і віддав його стороннім людям, не спитавши моєї згоди?

— Не «стороннім», а моїй сестрі!

— Артеме, — голос Вероніки був тихим, але твердим. — Ти розумієш, що ти щойно зробив?

— Я допоміг рідним.

— Ти заліз мені в кишеню і витягнув звідти ключ. Хіба немає різниці?

— Ти чуєш, як вона говорить? — свекруха сплеснула руками. — Синку, у твоєї дружини кам’яне серце! Ні тобі жалю, ні спічуття.

— Тамара Ігорівно, — Вероніка повернулась до неї, дивлячись прямо у вічі. — Ви в моєму домі. Прошу вас говорити про мене в третій особі деінде, а не тут.

— Ах, у твоєму! — презирливо протягнула свекруха.

— У моєму. Документи лежать у верхній шухляді, можу показати хоч зараз.

— Не треба мені твоїх папірців, — жінка махнула рукою, відмахуючись. — Папірці — то ніщо. Сьогодні є, завтра немає. А кров… кров назавжди!

— Ви це про що?

— Я тобі пояснюю, як життя влаштоване, — Тамара Ігорівна криво посміхнулася. — Артем тут зареєстрований?

— Ні.

— Значить, зареєструєш. І буде все по-чесному. А кімнату дальню Аліночці віддасте, їй скоро народжувати, їй треба.

— Я не вагітна, — вставила Аліна.

— Захочеш — будеш, — відрізала мати. — Планувати треба заздалегідь.

Вероніка мовчки дивилася на цю сцену, намагаючись осягнути весь абсурд.

— Артеме, — сказала вона, нарешті. — Йди сюди.

Він підійшов нехотя, врозвалку, як підходять підлітки до батьків, коли їх кличуть.

— Скажи їм, щоб вони забрали свої сумки і пішли, — попросила вона. — Прямо зараз. Це останній раз, коли я тебе прошу.

— Вероніко, ну…

— «Ну» — це не відповідь.

— Вони ж уже приїхали! Куди вони підуть проти ночі?

— Додому. У твоєї матері є кімната. Там Аліна виросла.

— Там ремонт! — обурилася Аліна.

— Значить, зніміть житло на тиждень. Світ великий, оголошень багато.

— У нас грошей немає, — прошипіла Аліна. — Ми збираємо.

— На що?

— На весілля.

— Чудово, — Вероніка кивнула. — Тобто, ви збираєте на свято, а я повинна оплатити вам житло своїми стінами? Красива математика.

— Вона нас жебраками виставляє! — Аліна повернулася до брата. — Артеме, ти взагалі чоловік чи хто?

— Тихо всі! — гаркнув він і тут же збавив тон, зиркнувши на матір. — Вероніко, ну нехай переночують. Одну ніч. А зранку вже вирішимо.

— Зранку, — повторила Вероніка. — А зранку приїде шафа. Потім пральна машина. Потім ваша мати з валідолом і словами про кровні звʼязки.

— Ти чого грубіяниш? — скинулася свекруха.

— Я не грубіяню, — Вероніка повільно зняла свою куртку з вішака, її рука потяглася до телефону. — Просто попереджаю. Можна сказати, даю вам інструкцію з користування моїм житлом.

Артем одразу напружився, його погляд прикував до її рухів.

— Кому ти дзвониш?

— Майстру.

— Якому ще майстру? — його голос пролунав розгублено.

Вероніка вже набирала номер.

— Тому, хто за сорок хвилин приїде і змінить мені серцевину в замку, — спокійно відповіла вона. — Добрий вечір, Петре Сергійовичу. Це Вероніка. Так, за оголошенням. Мені потрібно сьогодні. Так, терміново, готова заплатити за це. Адресу записуйте.

У коридорі запала мертва тиша. Родіон незграбно переступив з ноги на ногу і зацікавлено вивчав вішак, ніби це був найважливіший предмет у його житті.

— Ти серйозно? — Артем нарешті порушив мовчанку, коли Вероніка поклала телефон.

— Абсолютно.

— Через сумки? — у його голосі був відчайдушний подив.

— Через тебе, — твердо відповіла Вероніка, дивлячись йому прямо в очі. — Через чоловіка, точніше, через того, ким ти виявився. Не чоловіком, а звичайною безхребетною істотою. А сумки — це вже наслідок твоєї бездіяльності.

***

Петро Сергійович приїхав навіть швидше, ніж обіцяв, за тридцять п’ять хвилин. З невеликою валізкою інструментів, його обличчя випромінювало спокій людини, яка бачила вже все на світі. Він працював тихо, акуратно, і лише раз підняв брови, коли Тамара Ігорівна нависла над ним, як шуліка.

— Жіночко, відійдіть, будь ласка, бо ще штовхнете мені руку, — спокійно попросив майстер.

— Я тут живу! — гнівно заявила Тамара Ігорівна.

— Ви тут стоїте, — уточнив Петро Сергійович. — Господиня, вам два комплекти ключів чи три?

— Два, — відповіла Вероніка. — Мені вистачить двох.

Артем стояв у дверях кімнати і безпорадно спостерігав, як у його колишньому замку щось тихо клацає, і той замок перестає бути його. Сумки Аліни до цього часу вже «переїхали» на сходову клітку. Вероніка винесла їх сама, за один раз, ні в кого не питаючи дозволу.

— Ти нас просто на вулицю викинула! — глухо промовила Аліна, її голос дрижав від образи.

— Я вас повернула туди, звідки ви приперлися, — незворушно відказала Вероніка. — Це не вулиця, це ваше попереднє життя.

— Вероніко, — Тамара Ігорівна раптом змінила тон, він став тягучим, солодкуватим, наче мед. — Ну що ти. Ну посварилися. Ми ж рідні люди.

— Ми родичі, — поправила Вероніка, її голос був холодним. — Справжня рідня — це коли за тебе заступаються. З вас ніхто за мене не заступився жодного разу.

— Артем заступався! — вигукнула свекруха.

— Артем складав серветку, — з гіркотою сказала Вероніка. — Дуже рівною гармошкою. Я це запам’ятала. І замість слів лише безпорадно мукав, це йому дуже пасувало.

Коли майстер поїхав, у квартирі залишилися тільки двоє. Артем повільно зайшов у кімнату, присів на краєчок дивана і втупився в долоні.

— Добре, — сказав він нарешті. — Ти перемогла. Вони поїхали. Тепер ти заспокоїшся?

— Ні.

— У сенсі?

— Збирай речі, — Вероніка витягла з шафи його дорожню сумку і поставила на підлогу. — Великий пакет у коморі, якщо все не влізе.

Він підняв голову повільно, ніби в нього затерпла шия, і подивився на неї з болем.

— Ти мене виганяєш?

— Я тебе відпускаю. До тієї, хто тобі дорожча. Ти сам так сформулював, я лише виконую. Ну, давай, дій.

— Це були просто слова! — вигукнув він.

— Слова — це те, чим люди повідомляють про свої рішення. Ти повідомив. Я почула, — Вероніка навіть не здригнулася.

— Ми ж одружені! — в його голосі звучала паніка.

— Це виправно, — Вероніка дістала з ящика столу документи і поклала на стіл акуратною стопкою. — Договір дарування. Витяг. Усе на моє прізвище, усе до весілля. Ти зареєстрований у матері, так що з цим теж проблем не буде.

Він дивився на папери з якимось дитячим подивом.

— Ти що, заздалегідь готувалася?

— Я просто знаю, де що лежить, — Вероніка знизала плечима. — У власному домі це нормально.

— Вероніко, — він підвівся, зробив крок до неї. — Ну давай по-людськи. Я поспішив з висновками, ти теж.

— Припини нити! Я не поспішала. Три дні я була крижано спокійною і ввічливою, ти ж бачив.

— Мати тиснула! Ти не розумієш, як вона вміє тиснути. Вона дзвонить по двадцять разів, вона плаче, вона каже, що в неї серце.

— І ти злякався, — її слова прозвучали як вирок.

— Так! — вигукнув він. — Так, злякався! Задоволена?

— Ні, — Вероніка дивилася на нього без жодного зловтіхи, майже із жалем. — Мені не радісно. Мені огидно. Мені мерзенно. Я думала, ти чоловік, а ти — ганчірка. Ти злякався її сліз і підставив мене. Ти обрав того, хто голосніше кричить, а не того, хто поруч спить.

— Я все виправлю.

— Чим? Ключ уже гуляв по чужих руках. Моє ім’я вже валялося на тому столі, його обговорювали без сорому.

— Ти просто не вмієш прощати!

— Я прекрасно вмію, — сказала вона, і в її словах не було сумніву. — Я прощала, коли твоя сестра називала мене «пташкою», коли твоя рідня вирішувала за мене, де стоятиме чужа шафа. Я прощала до того моменту, поки ти не сказав мені це в машині.

— Я сказав у запалі!

— Ти сказав правду, — Вероніка підштовхнула до нього сумку. — А правду прощати не треба. З нею треба просто рахуватися.

Він схопив сумку, смикнув блискавку, почав жбурляти туди речі — сорочки, зарядний пристрій, бритву. Потім зупинився.

— А якщо я завтра прийду і скажу, що обираю тебе?

— Тоді я скажу, що це треба було робити за столом. Минулої неділі. Вголос.

***

Він пішов близько опівночі, забравши сумку і великий пакет. Уже на порозі обернувся, його погляд блукав по квартирі.

— Ключ залишити?

— Залиш, — кивнула Вероніка. — Він все одно нічого більше не відкриває.

Артем поклав ключ на полицю біля дверей. Акуратно, ніби боявся стукнути.

— Ти потім зателефонуєш, — сказав він, його голос був ледь чутним. — За тиждень. Охолонеш і зателефонуєш.

— Я зателефоную, — погодилася вона. — Один раз. Щоб сказати, коли тобі забрати коробки, що залишилися.

Двері зачинилися, і Вероніка повернула новий замок, щойно встановлений майстром. Вона ще трохи постояла у тиші, відчуваючи, як спадає напруга. Потім сіла за стіл, до своїх креслень, і працювала до третьої ночі, а лінії на папері виходили дивовижно чистими, тонкими й надзвичайно точними.

Наступного ранку задзвонив телефон. Це була Ксенія.

— Вероніко, я вже все знаю, мені Аліна написала.

— А їй навіщо було тобі писати? — здивовано запитала Вероніка.

— Просить повпливати. Каже, що ти нібито зруйнувала сім’ю через якісь два баули.

— Передай їй, що я не руйнувала сім’ю. Я її просто вимкнула з розетки, бо вона вже сильно іскрила, — відповіла Вероніка, і в її голосі не було ані краплі жалю.

— Сильно сказано, — хмикнула Ксенія. — Ти як сама?

— Зла. Спокійна. І те, й інше водночас.

— Він повернеться, ти ж розумієш, — застерегла подруга.

— Хай повертається, — відрізала Вероніка. — Тільки вже не до мене. Дверей у цьому місті більш ніж достатньо.

Артем з’явився на порозі за чотири дні. Стояв на сходовій клітці з пакетом з магазину, у якому щось дзвеніло.

— Впусти, поговоримо.

— Говори тут, — холодно відповіла Вероніка, не відчиняючи двері повністю.

— Вероніко, ну не став мене у незручне становище перед сусідами.

— Сусідам не цікаво. У них своїх справ вистачає.

— Мати мене переселила у прохідну кімнату, — раптом випалив він. — Аліна зайняла мою кімнату. Родіон хропе, як той трактор. Мені зранку на роботу, а я взагалі не висипаюся.

— Співчуваю, — прозвучало у відповідь, але без будь-яких емоцій.

— І це все, що ти скажеш? — з образою спитав Артем.

— А чого ти очікував? — Вероніка схрестила пальці на дверній ручці. — Що я буду плакати над твоєю прохідною кімнатою? Ти сам її обрав. Ти ж сказав, що вона для тебе дорожча. Я лише допомогла тобі туди дістатися.

Артем знизив голос:

— Вона мені щовечора виносить мізки.

«Поверни дружину, поверни квартиру, ти чоловік чи ганчірка?» Тепер, виявляється, я винен, що «втратив» тебе.

— Як мило, — кивнула Вероніка. — Тобто тепер я знову потрібна. Не я, а метри і тиша.

— Ти потрібна! — наполягав він.

— Артеме, — вона глибоко зітхнула. — За тим столом ти міг сказати лише вісім слів. Вісім слів: «Мою дружину не чіпайте, вона у мене одна». Ти обрав мовчати. Мовчання, виявляється, теж має свою ціну.

— І яка ж ціна? — запитав він.

— Ось ця, — вона обвела рукою сходову клітку. — Ти ззовні. Я всередині. Все по-чесному.

Він поставив пакет на підлогу.

— Я заяву не підпишу, — кинув він викличним тоном.

— Підпишеш, — впевнено відповіла Вероніка. — Дітей у нас немає, майно не ділимо, все простіше, ніж дверна петля. А не підпишеш — так і будеш жити у прохідній кімнаті, слухаючи, як Родіон хропе. Довго. Роками.

Артем повільно опустив плечі.

— Ти змінилася.

— Ні, — Вероніка похитала головою. — Я просто перестала тебе вмовляти. Раніше я просила тебе бути мені чоловіком. Умовляла три тижні, три місяці, усі наші роки. А потім зрозуміла: якщо людину доводиться вмовляти стати на твій захист, вона ніколи не встане.

— Мати тобі дзвонитиме.

— Хай дзвонить. Я ввічлива. Вислухаю два речення і попрощаюся.

— Вона скаже, що ти нас усіх покинула.

— Хай говорить, — Вероніка злегка знизала плечима. — Я не кидала. Я повернула кожному його місце. Їй — сина. Тобі — матір. Собі — свій власний дім.

Він підняв пакет, постояв ще якусь мить і важко, переступаючи через сходинку, пішов вниз. На повороті зупинився.

— Вероніко.

— Що?

— А якби я тоді сказав? Ну, ті вісім слів.

— Ми б зараз вечеряли, — просто відповіла вона. — І сміялися б із картатих баулів.

Він більше нічого не спитав. Кроки стихли внизу, грюкнули вхідні двері під’їзду.

Вероніка зачинила свою — нову, тугу, зі щільним клацанням. Пройшла до кімнати, ввімкнула лампу над столом і розклала креслення. Роботи було багато, вечір тільки починався, і в квартирі, нарешті, було рівно стільки людей, скільки вона сама дозволила.

За півтора місяця їхній шлюб було розірвано. Артем прийшов на засідання із запізненням на п’ятнадцять хвилин, у пом’ятій сорочці, і весь час озирався, ніби чекав, що вона скаже йому щось наостанок.

Вона не сказала. Просто поклала документи у сумку, кивнула йому і вийшла на вулицю, де було світло, гамірно й абсолютно вільно.

You cannot copy content of this page