Так вийшло, що коли мені було років десять, було дуже туго з грошима, і моїм батькам на пів року довелося виїхати на заробітки.
Мене залишили на цей час із прабабусею та дідом. Загалом, і в цілому, мені було з ними нормально — годували, напували, з уроками допомагали, батьки висилали достатньо грошей.
Та й школа була через дорогу, тож все у мене було добре. Була лише одна проблема – періодичні закидони діда!
Річ у тім, що прабабка була досить мирною і доброю людиною, ніколи не підвищувала голос, але була дуже старенькою.
Її доньки, тобто моєї бабусі, не стало за кілька років до цього, тому зазвичай їй допомагали мої батьки.
А тут вони поїхали, залишився тільки дід, чоловік покійної бабусі. Він допомагати по дому і з бабусею, категорично не хотів, за мною стежити теж не хотів, здебільшого все, що він хотів — гасати з його новими жінками, та випивати.
Виселити його моя бабуся не могла – вона була реально дуже стара, плюс добра, бо жаліла його.
Тому, допомагала їй я. Мила, як вміла підлогу, готувала, прала, навіть щось зашивала. Прабабуся підказувала мені, що як робити.
Видала почесний гарний фартух з ягідками, так, що мені навіть подобалося возитися – почувала себе дорослою домогосподаркою.
І все було б супер, якби не дід! Він міг прийти додому ніякий, скандалити, та лаятися на нас з бабцею. Міг на кухні за один присід вижерти всю їжу, що я з бабусею старанно готувала дні на три!
Іноді приходив зі своєю “панночкою”, тоді жерли вони у два роти. А фіфа могла ще й спаплюжити мої кулінарні вишуканості, мовляв, що за лайно тут наготовано.
Кілька разів він навіть замикався в моїй кімнаті з цими тітками до глибокої ночі. Після кількох таких випадків навіть моя супердобра бабуся на ранок діда ганчіркою відходила, коли вони виходили.
Мої батьки ніяк не могли повернутись із заробітків надовго, а коли поверталися, то намагалися діда навчити — погрози, позбавлення грошей, навіть виселити намагалися. Все було марно, він клявся, що зав’язує, а варто їм виїхати, то починав все знову.
Особливо мені запам’ятався один випадок. Мені довелося йти з бабулею до аптеки — чомусь мені категорично не хотіли продавати потрібні їй пігулки, мовляв, надто мала.
Дід мене із цією проблемою послав якомога далі. Була зима, доріжки в нашому дворі особливо ніхто не чистив, було слизько, тому ми йшли дуже повільно.
Я пам’ятаю, як прабабуся на мене тяжко спиралася і глибоко дихала – вона реально була дуже стара, а я надто дрібна і слабка, щоб повноцінно допомагати їй рухатися, тому мало не падала разом із нею.
По дорозі в аптеку ми проходили повз подвір’я, заставлене машинами. Я дуже намагалася тримати бабусю, тож не одразу помітила, що до нас підійшов якийсь чоловік.
Йому було десь за п’ятдесят, але дуже доглянутий. З сивою рівною борідкою, у чорному зимовому пальто, високий і стрункий — якби не був сивим, я б вирішила, що він ровесник мого тата.
Спочатку я злякалася, але він дуже безпечно виглядав, плюс вийшов з машини, де сиділи жінка і маленька дитина. Запитав мене, чому я веду бабусю одна?
Мені було соромно відповідати, але бабуся сказала, що мовчати нечемно. Цей чоловік запропонував підвезти нас, я погодилася.
З’їздили без пригод, цей чоловік навіть відвіз нас назад. Я дуже довго їм дякувала, але вони відмахувалися.
Після цього випадку минув якийсь час. Одного дня дід прийшов додому напрочуд тверезий і дуже злий. Він тут же з порога наїхав на мене і заходився обзивати.
Я очманіла — дід зазвичай мене максимально ігнорував, а тут раптом ще й свариться. Виявилося, що той мужик, що мене підвозив, був його знайомим з дитинства, він упізнав бабусю, хоч вона його сама й не впізнала.
Нещодавно він зустрів у наших дворах діда і дуже присоромив, що дрібній онучці доводиться на собі бабусю в аптеку тужити.
Сказав, що якщо ще раз побачить – то діду це не минеться. Дід вирішив, що це — виключно моя вина, більше я в аптеку ходити не буду, і взагалі, з дому більше не виходитиму ніколи! А він може спокійно собі продовжувати бенкетувати.
У результаті таке лайно не винесла вже бабуся. Однієї ночі, коли дід загуляв, вона таки зателефонувала моїм батькам і зажадала, щоб зав’язували зі своїми роботами, та їхали назад!
Бо дід остаточно з’їхав! Через якийсь час вони справді приїхали, вже на зовсім. А дід звалив жити на дачу! Злякався, мабуть, що буде відповідати за скоєне?
Туди йому й дорога була! А у нас все налагодилося! Правда, бабусі не стало за рік по тому! Я дуже сумую за нею дотепер, хоч мені вже двадцять!
А діда батьки не полишили, бо інших рідних він не має! Але я умила руки, це не дід, а старий гультяй! Чи слушне рішення я ухвалила?
