Зоя та Максим прожили разом двадцять років. А потім дочка Надя закінчила школу, вступила в університет та рано зібралася заміж.
– Рано! – сказав батько.
– Так, може, й нічого, – знизала плечима мама. – Ми теж з тобою у дев’ятнадцять років одружилися.
– Тоді це було нормально, але часи змінилися, – стояв на своєму Максим. – Тривалість життя збільшилася, перспективи для жінок з’явилися. Може, спочатку кар’єра, Надю?
Але дочку було вже не відмовити. Видали заміж за пристойного хлопця, Артема.
Незгода Зої з ним у питанні одруження доньки була несподіваною для Максима. Він думав, що вони з дружиною одностайні в усьому.
А виявилося, не в усьому. Ще виявилося, що без Наді вдома стало зовсім нудно – Максим так і думав! З дружиною якось зовсім ні про що стало говорити…
Зоя теж це помітила. Якось, задумливо дивлячись на вечірнє місто за вікном, вона спитала чоловіка:
– Тобі не здається, що ми віддалилися один від одного?
– Факт! – підтвердив він. – І що нам робити?
– Може, піти до сімейного психолога?
Піти до психолога вони не встигли – у Зої у Львові захворіла мама. Їй довелося їхати допомагати. У батька від переляку та хвилювання все валилося з рук.
– Може, в Київ їх поки що? – Запропонував Максим, потай сподіваючись, що не доведеться.
Не довелося. Батьки Зої до столиці переїжджати категорично відмовилися, а ось від допомоги доньки не відмовилися.
Вона застрягла там на довгі чотири місяці, поки мамі не стало краще.
Залишившись один, Максим раптом від нудьги згадав захоплення своєї молодості – мотоцикл. Гроші були, категорія у правах була. Він поїхав та купив мотоцикл.
Катаючись по вечірньому Києву, Максим заїхав випити кави і випадково познайомився з молодою дівчиною, Оксаною.
Вірний залізний друг, як з його хвацької молодості, плюс молода Оксана – він наче й справді повернувся у свої вісімнадцять.
Максим не був негідником і зрадником, а тут раптом – раз, і оступився. Стався у його житті бурхливий, пристрасний роман.
– Я одружений. Розлучатися не збираюся! – чесно попередив він Оксану, якій було двадцять п’ять років.
– Ну що ж… Я й не сподівалася, що мені так пощастить. Хороші – всі одружені.
Максим думав, що закінчить стосунки з Оксаною, як тільки повернеться Зоя, але не зміг. Якось вона вросла, чи що, у його життя. Або в його вигадану картинку молодого байкера.
Максим дуже мучився від того, що доводилося брехати і викручуватися. Щоправда, недовго. Зоя відчула, що справа не лише у мотоциклі та перегонах по вечірній столиці.
– Максе, у тебе інша жінка? – приголомшила вона його питанням.
– Що? Не вигадуй! – вдавано обурився він.
– Я відчуваю. Ти змінився. Якби мені було все одно, може б і не відчула. Але я тебе люблю й відчуваю. Боже! Як ти міг?
– А як ти могла? – розлютився раптом Максим. – Поїхала на довгі чотири місяці, і що ти думала? Чим я тут, на твою думку, мав займатися? Самообслуговуванням? Чи, може, піти в ченці?
Зоя мало не задихнулася від такої несправедливості:
– Тобто це я ще й винна? Ну й покидьок же ти, Максе! Я більше з тобою не житиму!
– Як це? – обурився Максим. – У нас же родина! Ми вже понад двадцять років разом. А що ми Наді скажемо? А мамі моїй?
– Треба було про близьких думати, коли ти до чужої жінки в ліжко лягав! – відрізала Зоя. – А я не пробачу! Розлучення!
Максим залишив квартиру Зої, переїхав до мами, у Гостомель. Дарина Захарівна була шокована. Дуже переживала.
– Може, ви ще одумаєтесь! – раз у раз вигукувала вона.
Поїхала до Зої, спробувала поговорити з нею.
– Мамо, я вас дуже люблю, але таку зраду Максу я вибачити не можу. Я ж у мами хворої була, а не просто поїхала! Та як він міг взагалі?
– А його? Його ти любиш?
Зоя помовчала і сказала з гіркотою:
– Це вже не має значення!
– Я дуже переживаю за нього. Мало того, що знову раптом сів на мотоцикл ні з того ні з цього, так ще й ти його покинула!
– Дар’я Захарівно, не треба мене деморалізувати! – сплеснула руками Зоя. – Не кидала я його! Це адекватна реакція на його зраду!
– Значить, ніяк? Не пробачиш?
– Не пробачу! – відрізала Зоя.
А потім Оксана готувалася стати мамою. Офіційно розлучений на той час Максим одружився з нею, як порядна людина. Через певний час народилася в нього друга донька Марія.
А він таємно дуже хотів сина. Точніше, він більше не хотів дітей, але коли так склалося… Чому не син?
Жили вони всі разом у великій квартирі Дарії Захарівни, але Макс добре заробляв і почав говорити про іпотеку.
– Можна, – без особливого ентузіазму відреагувала Оксана.
Вона бачила, скільки грошей іде на молоду сім’ю. Якщо ще й іпотечний кредит платити…
– Та років на п’ять візьмемо! Потерпимо, поживемо в режимі економії, а потім знову на все вистачатиме. Видихнемо!
– Гаразд. Максе, а коли ти мене з Надею познайомиш?
– Коли вона погодиться з тобою познайомитись. Поки Надя дуже скривджена за мене.
– Цікаво! Так це ж Зоя від тебе пішла, – прикидалася наївною Оксана.
Максим був упевнений, що вона прикидається. Адже не може жінка майже в двадцять сім років не розуміти, що причиною розлучення Максима був їх із Оксаною зв’язок.
А Надя, правда, була скривджена. Всяко ухилялася від знайомства і з мачухою, і з молодшою сестрою.
– Може, потім… – казала вона.
У Дарії Захарівни з Оксаною склалися досить рівні стосунки: не погані, не добрі – нейтральні. Молода дружина сина не нахабніла, – до свекрухи прислухалася, поради приймала, не сперечалася. Машу довіряла Дар’ї беззастережно.
Загалом, не було свекрусі приводу чіплятися до невістки. А в одному аспекті вони були абсолютно одностайними: хором виступали проти мотоцикла Максима. Мати казала:
– Тобі вже не двадцять! І вже не вісімнадцять! І рух на дорогах уже давно не той. Ну, небезпечно зараз їздити, зрозумій ти це!
А Олеся додавала свої аргументи:
– У нас маленька дитина! Максиме, я не хочу ростити Машу одна! Я просто не зможу! Ми не впораємося без тебе!
Максимові ці розмови набридли гірше за гірку редьку, і відмовлятися від мотоцикла йому зовсім не хотілося. Він і не відмовився. Часто ловив себе Максим на тому, що їде на пристойній швидкості на автопілоті, а в думках аналізує своє життя.
Адже воно звернуло кудись не туди! У нього була сім’я з коханою дружиною, а зараз він одружений за зобов’язаннями. Адже Оксану він не любить. Була пристрасть, та згасла.
Марійку любить, звісно! Маша дуже схожа на Надю в дитинстві, а Надя навіть не хоче знайомитися з сестрою. Мати начебто змирилася і з розлученням сина, і з новою дружиною, а також ніби нещасна.
Немов син зіпсував їй старість, а він зовсім нічого такого і не хотів. А як там Зоя, Максим навіть не знав…
Надя телефоном наче говорила, що у мами все гаразд. Живе, працює, у спортзал пішла. Особистого життя немає – мабуть, добре він її розчарував. Дме на воду, мабуть…
Максим якось увечері поїхав мотоциклом подивитися квартиру, яку планував придбати в іпотеку, і не побачив зустрічну машину, коли обганяв вантажівку. Загальмувати не встиг, хоч і пробував.
Врізався і весь зламався. Останнє, що Максим запам’ятав: він робить перекид у повітрі та дивується, що взагалі здатний на такі акробатичні номери. А далі – темрява.
Коли Максим опритомнів у лікарні, він дізнався, що становище його досить сумне і він, швидше за все, не зможе ходити. Реабілітація можлива, тривала та недешева, але це після того, як все зростеться. І гарантій лікарі жодних не дають.
«Слава Богу, не встиг узяти іпотеку!» – майнуло в голові у Максима.
Він поринув у страшну депресію. Через біль, через свої перспективи. А ще через те, що почував себе недолугим – говорили ж йому і дружина, і мати. Попереджали його, що все може закінчитися приблизно так.
А що він? В себе повірив? Вирішив, що безсмертний? Хотілося плакати. Але плакати було соромно. Лежав Максим і тихенько поринав у свою депресію, щоб було не так ніяково від того, що доглядають його молода дружина і літня мати.
Оксана здалася досить швидко. Якось, коли була черга Дарії Захарівни доглядати Максима в лікарні, молода дружина зібрала свої речі, забрала Марійку і відбула в невідомому напрямку.
Записки не залишила – дякую, нічого з квартири не прихопила. Гроші на карті у неї були – це була частина накопичень Максима. Не найбільша, до речі, частина. Дарія повернулася до вечора додому, а в квартирі тиша та порожнеча. Аж страшно!
– Ну й ну! – тільки й вимовила вона. – А що ж я йому скажу?
Їй було страшно, і вона зателефонувала старшій онучці. Надя теж заїжджала до батька в лікарню за найменшої нагоди. Вона була частиною сім’ї, з ким ще Дарія могла обговорити таке? Подзвонила і все розповіла, схлипуючи раз у раз.
– Не дарма я з нею знайомитись не хотіла! – резюмувала Надя. – Гадина яка!Спочатку влізла в чужу родину, а за найменших труднощів одразу втекла, накивавши п’ятами.
– Ну не одразу…
– Одразу! Два місяці тільки минуло.
– Вона подумала, що так завжди буде. Вона зовсім не вірила у Максима. Надю, а ти віриш?
– Я вірю, але тато щось зовсім скис. Потрібен струс!
– От дізнається, що Оксана втекла, от і буде йому струс! – охала Дарія Захарівна.
– Не такий! Позитивний! Гаразд, бабусю, не зітхай. Скільком людям лікарі виносили вирок, а вони вставали. А татові сказали: може… Ось і сподіваємося на краще.
Надя приїхала до мами і з порога сказала:
– Все розумію! Цілком і повністю на твоєму боці, але тата треба рятувати!
Зоя весь час після аварії просила Надю тримати її в курсі, дуже переживала за Максима, але коли дізналася, що Оксана кинула його, зазнала не зловтіхи, а образи за колишнього чоловіка та прикрості.
– Ну, як же так можна? У мене в голові не вкладається! – засмучувалася вона.
– Мамо! Ну так ти допоможеш?
– Думаєш, у мене вийде? Він, мабуть, і бачити мене не захоче!
– Він нікого бачити не хоче, але ти йому близька людина. Якщо хтось і може його витягти, то лише ти!
– Чому не ти? Чи не Дар’я?
– Мамо, ну ти ж розумієш, про що я! В мене своя сім’я. Бабуся йому рідна мати, – але це не та підтримка і точно не стимул. А ти – кохання всього його життя.
– Наговориш зараз! – зі сміхом відмахнулася Зоя.
Але наступного дня зібралася і поїхала до Максима в лікарню. На посту спокійно сказала, що вона дружина. Медсестра без здивування кивнула їй і запропонувала пройти в палату.
Зої раптом стало страшно – чи не робить вона помилку? Може, все це Максим заслужив за її страждання та сльози ночами? Ні! Ні, ніхто такого не заслуговує!
– Привіт! – сказала вона, заходячи до палати. – А я тобі фісташок твоїх улюблених принесла і фільм наш на телефон скачала. На випадок, якщо не ловить інтернет.
Максим відвернувся до стіни і витер непрохану сльозу. Зоя його не кваптла – сіла до столу і почала витягувати їжу з пакета.
– А пінного до фісташок? Не принесла? – спитав він.
– Поки що не принесла. Але, як тільки підеш на поправку, одразу принесу.
Він не витримав. Розплакався, як дитина. Зоя сіла поряд, погладила його по плечу. Раз він може з нею поряд побути слабким, хай побуде. Вони ж не чужі.
Коли сльози скінчилися, Максим сказав:
– Зой, пробач мені! Будь ласка, вибач! Я знаю, як це складно. Просто неймовірно! Але раптом ти колись зможеш?
– Може, колись і зможу, – кивнула вона серйозно.
Головне, вона кохала його. Не зважаючи ні на що.
З того дня здоров’я у Максима потихеньку пішло у потрібному напрямку. Він успішно проходить реабілітацію. Щодня дякує Богові за Зою. Якби не вона…
Про Оксану нічого не знаю, брехати не буду. Та й не хочу знати, мабуть… Тож вибачте…
А як би ви вчинили в цій ситуації?