– Та дасть вона мені пів мільйона, про що тут говорити? – впевнено говорив Сергій. – Райка добра. І ніколи ні в чому не відмовляла.
– А віддавати коли думаєш? – поцікавилася Жанна.
– Пфф… Віддавати, – реготав брат. – Та хай чекає. Пів року потягну поки що. А там скажу, що справа прогоріла, от і все.
Рая, що виходила з ванної кімнати брата, чула кожне їхнє слово.
– М-м-м … Оце я сходила в санвузол, – посміхнулася вона про себе.
Варто їй відлучитися з-за столу на пів хвилинки, брат з невісткою почали обговорювати, як розведуть її на гроші. І буває ж таке…
***
Тиждень тому Сергій подзвонив їй та розповів про свою справу.
– Приміщення під бізнес я вже придивився, товар підібрав, – схвильовано говорив брат. – Залишилося внести заставу та закупитись.
– Ну, вітаю, – озвалася Рая.
– Та постривай вітати… – Сергій зітхнув у слухавку. – Мені банк із кредитом голову морочить. Незрозумілі там якісь. А гроші мені зараз потрібні.
– І скільки?
– Пів мільйона, – сухо кинув брат, – не юанів, якщо що.
– Е-е…
– Так гривень, гривень! Допоможеш?
***
Гроші в Раї були. Вона не була мільйонеркою, просто збирала вже кілька років. Ну і ось, накопичилося … Сергій дізнався про її накопичення від неї самої.
– Я поверну, – запевняв її брат. – І п’ятдесят штук ще зверху покладу, на знак подяки. То як?
– Я подумаю.
Рая була впевнена, що погодиться, – брат таки. Крім дочки, – єдина на всьому білому світі рідна їй людина. Рая дорожила цим родинним зв’язком найбільше.
А тепер…тепер ця «рідна людина» думала її обібрати.
Першим бажанням було увійти на кухню і шпурнути їм у обличчя все, що вона почула. Гупнути дверима і піти назавжди. Але Рая багато років пропрацювала бухгалтером, і звичка не рубати з плеча виявилася сильнішою за образу.
Вона перевела подих і вийшла до столу спокійна, ніби нічого й не чула. Вони ще трохи посиділи, попили чаю з пирогом, Сергій усе намагався згадати дитинство.
– А пам’ятаєш, як ти мене на великому велосипеді вчила кататися? – ностальгував він.
– Сама до ладу не вміючи, – підхопила Рая, – а пам’ятаєш, як ми з кураги компот варили?
– Трохи кухню не спалили! – сміявся брат. – А як гудрону на гаражах наїлися?
– Так-а-а, був час…
Вони трохи помовчали, а потім Сергій легко торкнувся її плеча.
– То що, Раю, надумала? – поцікавився він.
– Щодо чого?
– Та щодо грошей. Час підтискає, заставу до кінця місяця внести треба.
– Надумала, Сергію, – озвалася Рая. – Як же тобі не допомогти? Звісно, допоможу.
– Ффух! – розквітнув Сергій. – Дякую тобі, сестричко…
– Тільки я гроші у різних місцях тримаю, – продовжила вона. – Разом не зніму, відсотки втрачу. Зберу за тиждень, частинами, щоб без втрат. І ось що, – вона зробила паузу.
– Давай для порядку папір складемо. Розписку. Не тому, що я не вірю, а просто я бухгалтер, у мене без папірця рука не піднімається такі гроші передати. Нехай рідня поруч буде, тітка Валя, та й інші. При них і передам.
На мить в очах Сергія промайнуло щось напружене, але незабаром зникло. Розписка. Порожній папірець. Для сестри, яка посоромиться по ній запитати…
– Та хоч десять розписок, – розреготався Сергій і ляснув долонею по столу. – Правильно, все розумно. Зберемося, все підпишемо. Коли? За тиждень? Добре домовилися.
На тому й вирішили.
Рая допила чай і зазбиралася. Біля порога брат обійняв її, і вона відчула, який він задоволений своєю маленькою перемогою. Він провів її до ліфта, помахав рукою.
Спускаючись, Рая дивилася на своє відображення в каламутному дзеркалі кабіни і думала про те, як боляче розчаровуватись у близьких людях.
Зрозуміло, вона не збиралася давати братові жодних грошей. Але при цьому їй хотілося провчити його.
Протягом тижня Сергій раз у раз дзвонив їй.
– Ну, як там? – питав він. – Просувається хоч?
– Просувається потихеньку.
– А, ну гаразд…
Іноді їй згадувалося, як маленький Сергійко біг до неї через двір із розбитим коліном, як вона мазала йому садна зеленкою та дула, щоб не щипало.
Різниця у віці у них була невелика, всього п’ять років. Але Рая була старша, і Сергій завжди до неї тягнувся.
– І куди все поділося? – думала вона.
Втім, змінюватись брат став, коли познайомився із Жанною. Він взагалі був ведений, а Жанна остаточно загнала його під підбор.
– Втім, – зупинила вона потік своїх думок, – схоже, що план не віддавати мені гроші народився і без участі Жанни.
Нарешті настала субота. Зібралися всі у тітки Валі. Коли всі розсілися, Сергій почав:
– Ну що, рідні мої. Якщо вже всі в зборі, то давайте не відкладатимемо те, заради чого зібралися, в довгу скриньку, – він обвів стіл поглядом. – Рая мені по-родинному допомагає стати на ноги, а я, як людина чесна, все оформляю за паперами.
Він вийняв із кишені складену заздалегідь розписку.
– На, Раюшо. Ось розписка, – він посунув аркуш сестрі, – почитай, розпишись.
Рая не взяла її. Вона глянула на брата довгим, спокійним поглядом.
– Розписка, значить, – посміхнулася вона. – Це добре, Сергію, що ти про розписку згадав. А то я ось що пам’ятаю. Пам’ятаю, як минулого разу, коли я у вас у гостях була, ти на кухні казав Жанні, що я тобі гроші дам просто так.
– Та ну, ти що… – зніяковів Сергій. – Та не було такого, ти чого?
– Було,- Рая суворо подивилася на брата,- а ще ти казав, що пів року потягнеш, а потім скажеш, ніби справа прогоріла. І я типу з тебе нічого не спитаю.
За столом стало дуже тихо. Усі повернулися до Сергія. Він у свою чергу не зводив очей із сестри.
Рая посміхнулася:
– Я все чула, братику, коли із ванної кімнати виходила. Ви з Жанною думали, що я там у ванній і говорили дуже голосно, от я і почула.
– Та ти… ми… Тобі здалося! – злетіла Жанна. – Та що ти вигадуєш? Ми нічого такого не казали!
Сергій не виправдовувався.
– Е-е-е… – промимрив він. – Не думав я, що ти станеш таким ось Скруджем. Через те, що тобі шкода накопиченого, ти вигадуєш на рівному місці якісь змови проти тебе і віриш у них. Ось справді, гроші псують людей!
– Ось-ось,- підхопила Жанна і подивилася на Раю.- Слухай, Раю, ти скажи, що тобі шкода. Чим вигадувати такі ось небилиці і обмовляти брата… Так хоч чесніше буде!
За столом мовчали. Ні в Раї, ні в Сергія з Жанною не було жодних вагомих доказів. Було лише слово проти слова.
І тоді заговорила тітка Валя. Вона сиділа пряма, склавши руки, і дивилася на Сергія, поки той не відвів очі.
– Заспокойтесь, – попросила тітка Валя. – Сергію, прибери свою розписку.
– Тітко Валю, та це ж … – почав було брат, але вона підняла долоню, і він затнувся.
– Ти до мене тиждень тому приходив, – почала тітонька. – Про гроші завів розмову. Обережно, здалеку. Підсобити просив. П’ятсот тисяч.
Щоки Сергія раптом покрилися густим рум’янцем.
– Та я ж… Я думав…
– Про те, що ти з сестрою на тему грошей уже розмовляв, ти мені ні слова, ні пів слова не говорив. Так?
– Та я… я думав…
– Ти думав,- усміхнулася тітка Валя,- я дам, Рая дасть, потім ще хтось дасть. Так? А віддавати не обов’язково. Скажеш потім, що справа прогоріла, та й годі.
Сергій мовчав. Тітонька теж трохи помовчала.
– Не дам я тобі нічого, Сергію. І не проси, – зітхнула вона нарешті, – а перед сестрою тобі соромно має бути.
Повисла важка пауза. Рая підвелася. Вона подивилася на Сергія, потім на Жанну і тихо промовила:
– Гроші я збирала не для тебе, Сергію. Я допомогла б тобі із задоволенням, якби ти не задумав мене обдурити.
– Але після всього, що я чула тоді й зараз, від тітки Валі… – вона похитала головою. – Ти від мене ні гривні не отримаєш.
– Оце так… – промовив хтось із родичів. – Який ти став, Сергію… Втім, добре, що це зараз спливло. А то взяв би ти в Раї, у тітки, ще в когось, а потім шукай вітру в полі, так?
Сергій мовчав.
– І в кого ти пішов? Ні твій батько, ні мати такими не були.
– Я вам не школяр, щоб мене соромити, – огризнувся Сергій, – так, я просив гроші і в тітки, і у сестри. Якби сестра відмовила, я б на допомогу тітки надіявся. Що тут незрозумілого?
Ніхто не став йому відповідати.
– Справу свою ти сам підіймай, – сказала тітка Валя. – Своїми руками та своєю головою, а не грошима родичів. Грошима, які ти не збирався повертати.
– Та тьху ти! – плюнув у серцях Сергій. – Ходімо, Жанно.
Рая попрощалася з родичами, одяглась і вийшла надвір. Через якийсь час брат наздогнав її.
– Слухай, Райко, я щодо розписки серйозно! – вимовив він. – Я поверну тобі гроші, ось тобі хрест! Хочеш, заїдемо зараз же до нотаріуса і завіримо розписку, га?
– Ні,- лагідно озвалася Рая,- не хочу. Вибач, мені час, – і вона пішла до зупинки.
– Та куди тобі час? До стін? До телевізора? – долинуло їй услід. – Ні дитини, ні кошеняти… Ще й рідного брата тепер втратила…
Рая відповідати йому не стала. З цього часу з Сергієм вони не спілкуються. Від родичів Рая знає, що брат так і не відкрив свою справу.
Ну звісно, – воно ж завжди краще чужими руками жар загрібати…