Було прикро за маму! Сиділа вона на святі, наче помиями облита. То був плювок у душу. Мовчати я не стала, та хто б на моєму місці зміг змовчати?
Це історія про те, як я зіпсувала стосунки з братом-підкаблучником, та його дружиною. Ще й від мами наслухалася, що поганий мир, кращий за добру війну. Що треба було рота на замок закрити, й не лізти. І зараз мама просить не лізти.
Не полізу, хай потім знову її знецінять! Брат одружився, і, невдовзі, з’явилася у них дочка. У мене також є двоє дітей.
Мені, мабуть, пощастило, бо діти не так часто хворіли до шкільного віку. Племінниця ж, кочувала з одного лікарняного, на інший.
Брата ніхто не чіпав з лікарняними, а невістка боялася вилетіти з роботи, бо на зміну адекватному, та лояльному керівнику, прийшла якась дітоненависниця.
Поки невістка була у декреті, у неї на роботі відбулася серія показових звільнень. Двох колег звільнили за часті дитячі лікарняні. Звісно, звільняли не з таким формулюванням.
Одній, порушення трудової дисципліни ставили в вирок, штрафами задушили. Друга, дивлячись на першу, сама пішла. Робота напівофіційна: оклад – на карту, решта – готівкою.
Бабусі сиділи з онукою по черзі. Моїй мамі було навіть простіше, у неї графік, два, через два. Мати невістки працювала добу через дві, іноді відразу, після зміни їхала, щоб посидіти з онукою.
Хворіла племінниця двічі на місяць. Одного разу, навіть тричі за місяць примудрилася. Тягали дівчинку по імунологах, алергологах, напихали імуномодуляторами, лікували герпес, не пам’ятаю якого типу.
Чи то ГРВІ були на тлі високого вірусного навантаження, чи ще щось. Аналізи постійно здавали, і навіть коли цифри були маленькі, вона все одно занедужала.
Її навіть до санаторію безплатно відправляли. Одна надія у всіх була, що дівчинка переросте. За пів року до школи племінниця була на лікарняних лише п’ять разів. Усі почали розслаблятися.
Сім років племінниці виповнилося у серпні, незадовго до школи. Брат та його дружина всіх запросили, навіть орендували кафе. Там, у кафе, окремого тосту, та подарунку, удостоїлася теща брата.
За допомогу, за опору, за те, що завжди на неї можна покластися, за колосальну допомогу з лікарняними. Поки невістка та брат співали оди, мама дивилася на них з надією.
Я теж думала, що після спасибі одній бабусі, буде спасибі для іншої бабусі, але його не було. Мама мало не розплакалася!
Думаєте, легко в п’ятдесят з хвостиком, шість днів, з ранку до вечора, доглядати за онукою, а потім шість змін поспіль працювати?
Тій бабусі, значить – хвала, почесті, та подарунок. А як же мама? Її внесок у лікарняні онуки анітрохи не менший!
Я привернула до себе увагу за допомогою келиха та виделки, та поставила запитання батькам іменинниці:
– Нічого не забули?
Вони перезирнулися, сказали, що нічого не забули.
– Одній бабусі дякую сказали, а другу чомусь без уваги залишили? Хіба мама вас не виручала? Хіба мама мало допомагала? Чому ви не цінуєте те, що вона робить? – запитала я.
Брат і невістка навперебій почали мамі дякувати, ніби схаменувшись. На цьому все! Коли гості розійшлися, ми з братом зчепилися.
Я йому дорікнула: невже мізків не вистачило і мамі якусь приємну дрібницю купити, коли його дружина купувала подарунок для своєї матері? Невістка підтяглася.
Слово за слово, вийшов конфлікт. Ображена мати замість того, щоб явити реальні почуття, виступала в ролі миротворця.
Мені від мами потім перепало. Даремно полізла, день народження мало не зіпсувала, мама ж не за спасибі з онукою сиділа, а з любові, й так далі. Ми й з мамою трохи посварилися. Не сподобалося їй моє заступництво.
За перший клас, за весь навчальний рік, племінниця хворіла п’ять разів. То був рекорд! Тричі, я спеціально запам’ятала, з нею сиділа мати.
До педіатра водила, приймання ліків контролювала, годувала, шкільний матеріал, який племінниця пропускала, пояснювала. І ось стало відомо, що у брата, та його дружини, буде ще одна дитина.
Брат і невістка вже перестраховуються. Маму розвели на обіцянку, що і з онуком, чи другою онукою, вона продовжить допомагати.
Я не розумію, як так можна? Невже гордості зовсім немає? Їй же прикро, чому вона мовчить? Та в топку такий худий світ, коли на шию вмостилися, і їдуть.
Але мама просила не лізти, тож ні їй, ні братові, ні невістці, я нічого не скажу. Злюся, майже про себе, жалію маму, співчуваю їй. Хоч би що вона зробила, яка різниця!
Цінують і поважають лише тих, хто сам себе цінує та поважає. Щоб любити внучку, необов’язково дозволяти витирати об себе ноги! Як вважаєте, я маю рацію?
